16.

Наступного ранку я прокинулася ще до дзвінка будильника.

Я лежала, дивлячись у стелю, а в голові крутилися події останніх днів.

Дем’ян.

Його несподівана похвала.

Його коротке: «Я сказав правду.»

І повідомлення від Максима, яке я так і не відкрила вдруге.

Я різко сіла на ліжку.

— Досить.

Я не дозволю минулому зіпсувати ще один день.

У приймальні було незвично тихо.

Олена вже сиділа за столом і переглядала якісь документи.

— Доброго ранку.

— Доброго, — усміхнулася вона. — Дем’ян Андрійович уже чекає.

Я здивовано підняла брови.

— Так рано?

— Каже, сьогодні буде насичений день.

Я лише зітхнула.

— Ну, це вже стає традицією.

Я постукала в двері.

— Заходьте.

Дем’ян стояв біля вікна, тримаючи в руках чашку чорної кави.

Навіть не обернувся.

— Через сорок хвилин у нас зустріч із новими партнерами.

— Добре.

— Ви їдете зі мною.

Я завмерла.

— Я?

Тепер він подивився на мене.

— Є ще одна Мілана в цьому офісі?

— Ні… Просто раніше ви брали Олену.

— Сьогодні їдете ви.

— Чому?

Він кілька секунд мовчав.

— Бо хочу, щоб ви побачили, як проходять такі переговори.

Усередині щось приємно ворухнулося.

Він… довіряє мені?

Я швидко прогнала цю думку.

Не варто вигадувати зайвого.

— Добре.

— І ще.

Я вже була біля дверей.

— Не запізнюйтеся.

Я ледь усміхнулася.

— Ніколи.

— Це ми ще перевіримо.

За двадцять хвилин ми вже спускалися до підземного паркінгу.

Навколо було тихо.

Лише звук наших кроків лунав між бетонними стінами.

Дем’ян натиснув кнопку на ключі.

Неподалік блимнули фари чорного автомобіля.

Він обійшов машину й… відчинив переді мною пасажирські двері.

Я здивовано подивилася на нього.

— Ви ж не думали, що поведете ви?

Я пирхнула.

— На секунду повірила.

— Даремно.

— Знову зіпсували момент.

— Який саме?

— Коли мені здалося, що ви стали добрішим.

Він тихо хмикнув.

— Не робіть поспішних висновків.

Я сіла в машину.

За кілька секунд він уже був за кермом.

У салоні панувала тиша.

Лише тихо грала музика.

Я краєм ока поглянула на нього.

Однією рукою він тримав кермо.

Іншою впевнено перемикав передачі.

Його погляд був повністю зосереджений на дорозі.

— Ви завжди такий мовчазний?

— Не завжди.

— Просто поруч зі мною?

Він на мить перевів на мене погляд.

— Вам обов’язково потрібно знати відповіді на всі запитання?

— Так.

— Це проблема.

— Для кого?

— Для мене.

Я усміхнулася.

— Зате вам не нудно.

Він нічого не відповів.

Але мені здалося…

Куточок його губ ледь здригнувся.

Дощ почався раптово.

Спочатку кілька крапель.

Потім справжня злива.

Дем’ян повільно звернув на узбіччя.

— Щось сталося? — запитала я.

— Майже нічого не видно.

Він вимкнув двигун.

За вікном шумів дощ.

Ми залишилися в машині вдвох.

Незвично близько.

Незвично тихо.

— Любите дощ? — несподівано запитав він.

Я здивовано подивилася на нього.

— Не думала, що ви ставите такі запитання.

— Я теж.

Я тихо засміялася.

— Люблю.

— Чому?

— Бо під час дощу люди не помічають сліз.

Запанувала тиша.

Я одразу пошкодувала про свої слова.

Навіщо я це сказала?

Дем’ян не відводив погляду від лобового скла.

— Вас хтось дуже образив?

Я стиснула пальці.

— Це вже не має значення.

— Має.

Його голос став тихішим.

— Якщо через це ви досі сумуєте.

Я хотіла відповісти.

Хотіла сказати, що вже все минуло.

Але слова застрягли в горлі.

У цей момент телефон на сидінні поруч завібрував.

На екрані засвітилося ім’я.

Максим.

Я різко потягнулася до телефону.

Та в ту саму мить машина здригнулася від сильного гуркоту грому.

Я втратила рівновагу.

І майже впала вперед.

Тепла долоня миттєво обхопила мене за зап’ястя.

— Обережно.

Я завмерла.

Наші обличчя були надто близько.

Настільки, що я відчувала його тепле дихання.

Світ навколо ніби зник.

Було чути лише дощ.

І шалений стукіт мого серця.

Я повільно підняла очі.

Він уже дивився на мене.

Не так, як зазвичай.

Без холодності.

Без звичної іронії.

Наче вперше бачив мене по-справжньому.

Ми мовчали.

Секунда.

Друга.

Третя…

І саме в цей момент знову задзвонив телефон.

Екран світився між нами.

«Максим телефонує…»

Дем’ян повільно відпустив мою руку.

Його погляд став таким самим спокійним, як і завжди.

— Відповідайте.

Я подивилася на телефон.

Потім — на нього.

І вперше за довгий час не знала…

Кого зараз слухати більше — розум чи серце.