15.

Уперше за довгий час я прокинулася в гарному настрої.

Учорашні слова Дем’яна не виходили з голови.

“Ви сьогодні справді добре попрацювали.”

Здавалося б, звичайна фраза.

Але від людини, яка майже ніколи не хвалила, вона важила значно більше.

Я навіть зловила себе на думці, що сьогодні мені хочеться прийти на роботу раніше.

— Збирайся, Мілано, — тихо сказала я своєму відображенню в дзеркалі. — Це просто робота. І він просто керівник.

Чомусь переконати себе не вдалося.

Олена вже сиділа за столом із чашкою кави.

— Доброго ранку.

— Доброго.

Вона уважно подивилася на мене.

— Усміхаєшся.

— Хіба?

— Так. І це вперше за останні кілька днів.

Я машинально торкнулася губ.

Справді.

Усміхалася.

— Може, нарешті звикла до нашого шефа?

Я тихо засміялася.

— До нього неможливо звикнути.

— Це правда.

Не встигли ми договорити, як двері ліфта відчинилися.

Дем’ян.

Темне пальто, чорна сорочка, телефон у руці.

Він ішов швидко, навіть не дивлячись навколо.

— Доброго ранку.

— Доброго ранку, Дем’яне Андрійовичу, — майже одночасно відповіли ми.

Він лише коротко кивнув.

Наче вчора нічого не сталося.

Наче він не сказав мені тих кількох слів, які я прокручувала в голові весь вечір.

— Мілано.

Я одразу підвелася.

— Через десять хвилин у мене нарада.

Підготуйте документи.

— Добре.

І він одразу зайшов до кабінету.

Олена тихо усміхнулася.

— Бачиш? Він навіть “будь ласка” не говорить.

— Зате я вже не дивуюся.

До наради залишалося три хвилини.

Я поспішала коридором із великою текою документів.

На повороті хтось різко відчинив двері.

Я не встигла загальмувати.

Папери розлетілися по всій підлозі.

— Чудово…

Я присіла, збираючи аркуші.

— Мілано.

Я завмерла.

Підняла голову.

Переді мною стояв Дем’ян.

— Вибачте, я…

Та він уже мовчки нахилився й почав збирати документи разом зі мною.

— Не треба, я сама…

— Якщо будете сперечатися, ми ще більше запізнимося.

Я замовкла.

Кілька секунд ми мовчки складали аркуші.

Наші руки одночасно потягнулися до одного документа.

Кінчики пальців торкнулися.

Я миттєво відсмикнула руку.

Серце чомусь закалатало швидше.

— Ви знову неуважні, — спокійно сказав він.

Я зітхнула.

— А я вже подумала, що ви зараз вибачитеся.

Він підняв на мене погляд.

— За що?

— За те, що теж поспішали.

На його губах промайнула майже непомітна усмішка.

— Не звикайте.

— Знову ця фраза.

— Вона вам не подобається?

— Дуже.

— Чому ж?

— Бо ви повторюєте її частіше, ніж моє ім’я.

На мить між нами запала тиша.

Він дивився мені просто в очі.

Ніби хотів щось сказати.

Але лише простягнув теку.

— Ходімо.

Нарада тривала майже дві години.

Я сиділа трохи осторонь, робила нотатки й уважно слухала.

Раптом один із партнерів усміхнувся.

— Дем’яне Андрійовичу, ваша помічниця дуже уважна.

Я ледь підняла очі.

— Це рідкість.

Дем’ян навіть не замислився.

— Так.

Одне слово.

Але сказане настільки впевнено, що я ледь не перестала писати.

Після зустрічі ми мовчки вийшли в коридор.

— Дякую.

Я сама не зрозуміла, чому сказала це.

Він зупинився.

— За що?

— За те, що… підтримали мене.

Він кілька секунд дивився на мене.

— Я сказав правду.

І пішов далі.

Я залишилася стояти на місці.

Саме ці три слова чомусь зачепили мене сильніше за будь-який комплімент.

“Я сказав правду.”

Весь день я намагалася викинути їх із голови.

Не виходило.

Робочий день добігав кінця.

Я вже збиралася вимкнути ноутбук, коли на екрані телефону висвітилося нове повідомлення.

Максим.

“Будь ласка. Вислухай мене. Це важливо.”

Я довго дивилася на екран.

Потім без жодних емоцій заблокувала телефон.

У цей момент двері кабінету Дем’яна відчинилися.

Він вийшов, тримаючи в руках ключі від автомобіля.

Його погляд на секунду затримався на моєму телефоні.

Потім — на моєму обличчі.

— Усе гаразд?

Я здивовано підняла голову.

Це було перше запитання такого роду від нього.

— Так.

Я збрехала.

Він ніби хотів сказати щось іще.

Але лише коротко кивнув.

— До завтра, Мілано.

— До завтра…

Я дивилася, як він сідає в машину й їде.

І вперше за довгий час зловила себе на дивній думці.

Мені дуже хотілося, щоб він повірив моєму “усе гаразд”.

І водночас…

Хотілося, щоб зрозумів: це неправда.

🤍 Як вам розділ? Як думаєте, чи повинен Дем’ян дізнатися правду про Максима найближчим часом? Дуже чекаю ваших думок у коментарях!