14.

Після вчорашньої розмови я була впевнена лише в одному.

Дем’ян умів вивести мене з рівноваги краще за будь-кого.

Усю дорогу до офісу я переконувала себе, що сьогодні поводитимуся інакше. Не сперечатимуся. Не відповідатиму на його зауваження. Просто виконуватиму свою роботу.

Хоча б один день.

Щойно я зайшла до приймальні, Олена усміхнулася.

— Доброго ранку.

— Доброго.

— Сьогодні ти якась замислена.

— Просто не виспалася.

— Чи, може, хтось не виходить із голови?

Я ледь не вдавилася ковтком кави.

— Що?

Олена тихо засміялася.

— Та жартую. Розслабся.

Я тільки похитала головою й сіла за стіл.

Рівно за хвилину задзвонив телефон.

Ми з Оленою одночасно подивилися одна на одну.

— Вгадай, хто це, — усміхнулася вона.

— Навіть не хочу.

Я підняла слухавку.

— Так?

— До мене.

Коротко.

Без «доброго ранку».

Без пояснень.

Я мовчки поклала слухавку.

— Удачі, — прошепотіла Олена.

— Вона мені знадобиться.

— Ви хотіли мене бачити?

Дем’ян стояв біля вікна.

Навіть не озирнувся.

— На столі папка.

Я відкрила її.

Усередині лежало щонайменше п’ять нових договорів.

Я повільно підняла голову.

— Це все сьогодні?

— До кінця робочого дня.

Я мовчала.

— Є питання?

— Одне.

— Слухаю.

— Ви вирішили перевірити, скільки може витримати одна людина?

Він нарешті подивився на мене.

— Якщо не впораєтеся — скажіть зараз.

Я відчула, як зачепили мою гордість.

— Я такого не казала.

— Тоді в чому проблема?

— Проблема в тому, що це робота на двох.

— Отже, покажіть, що можете працювати за двох.

Я нервово всміхнулася.

— Ви зараз серйозно?

— Абсолютно.

— Ви нестерпний.

— Уже чув.

— І, мабуть, не один раз.

— Достатньо.

Я похитала головою, взяла папку й попрямувала до дверей.

— І Мілано.

Я зупинилася.

— Не забудьте уважно перевірити дати.

Я стиснула зуби.

— Обов’язково.

Виходячи з кабінету, я була готова грюкнути дверима.

Але стрималася.

Не хотіла дарувати йому таке задоволення.

До обіду я майже не вставала з-за столу.

Телефон дзвонив без упину.

Листи сипалися один за одним.

Документи змінювали документи.

Я навіть не помітила, як за вікном почався дощ.

— Ти хоча б поїла? — запитала Олена, проходячи повз.

Я перевела на неї втомлений погляд.

— Ще ні.

— Уже друга година.

— Не встигаю.

Олена тільки зітхнула.

— Якщо так працюватимеш, скоро впадеш.

Я всміхнулася.

— Спочатку закінчу ці договори.

Вона хотіла ще щось сказати, але саме в цей момент двері кабінету Дем’яна відчинилися.

— Мілано.

Я повільно підвелася.

— Так?

— Зайдіть.

Я вже знала, що нічого хорошого на мене не чекає.

— Ви закінчили?

— Майже.

— «Майже» — не відповідь.

Я важко видихнула.

— Залишилося два договори.

Він переглянув документи.

— До сьомої години вони мають бути в мене.

Я подивилася на годинник.

— Уже п’ята.

— Я бачу.

— Я не встигну.

— Встигнете.

— Ви навіть не знаєте, скільки там роботи.

Він мовчки дивився на мене.

— Зате знаю, скільки часу ви витратили на суперечки зі мною.

Я не втрималася.

— Серйозно?

— Абсолютно.

— Знаєте що?

Він підняв брову.

— Якщо вам так подобається мене дратувати, можете одразу сказати.

— Думаєте, це моя головна розвага?

— Інших пояснень я не знаходжу.

На кілька секунд запала тиша.

Потім він несподівано зробив крок ближче.

— Ви помиляєтеся.

Його голос став тихішим.

— Тоді поясніть.

— Не зобов’язаний.

Я фиркнула.

— Звісно.

— Але одне скажу.

Я мовчки чекала.

— Я не вимагаю від вас більше, ніж від інших.

— Не схоже.

— Просто від вас я очікую більшого.

Я розгублено дивилася на нього.

— Чому?

Він ніби хотів щось сказати.

Але лише похитав головою.

— Повертайтеся до роботи.

Коли годинник показав сьому вечора, поверх майже спорожнів.

Я поставила останній підпис, зберегла файл і віднесла документи до його кабінету.

Двері були прочинені.

Я тихо постукала.

— Заходьте.

Він уважно переглянув першу сторінку.

Потім другу.

Третю.

Я стояла мовчки.

Навіть дихати боялася.

Нарешті він закрив папку.

— Добре.

Я здивовано кліпнула.

— Це все?

— А ви чекали промови?

Я ледь усміхнулася.

— Хоча б одного «молодець».

Він подивився мені просто в очі.

І вперше за весь час на його обличчі з’явилася майже непомітна усмішка.

— Не звикайте.

— Оце вже більше схоже на вас.

Я розвернулася до дверей.

— Мілано.

Я озирнулася.

— Так?

Він кілька секунд мовчав.

— Ви сьогодні справді добре попрацювали.

Я застигла.

Цього разу в його голосі не було ані іронії, ані холодності.

Лише спокійна щирість.

— Дякую…

Це слово прозвучало майже пошепки.

Я вийшла з кабінету.

І лише коли двері зачинилися за моєю спиною, дозволила собі усміхнутися.

Сама того не помітивши.

🤍 Як вам цей розділ? Як думаєте, чому Дем’ян очікує від Мілани більшого, ніж від інших? Буду дуже рада прочитати ваші думки в коментарях.