13.

Наступного ранку я прокинулася раніше, ніж зазвичай.

Учорашній вечір не виходив із голови.

Максим.

Його слова.

Його спроба все пояснити.

І… байдужий погляд Дем’яна, коли він пройшов повз нас.

Я сама не розуміла, чому згадую саме це.

Він не був зобов’язаний втручатися.

Ми навіть не друзі.

Він мій керівник.

І все ж…

Чомусь усередині залишився неприємний осад.

Я зайшла до офісу рівно о дев’ятій.

— Доброго ранку, — усміхнулася Олена.

— Доброго.

— Сьогодні настрій кращий?

Я невпевнено всміхнулася.

— Побачимо.

Не минуло й хвилини, як задзвонив внутрішній телефон.

Я навіть не здивувалася.

— Дем’ян Андрійович чекає.

— Звісно.

Я взяла блокнот і постукала.

— Заходьте.

Він сидів за столом, переглядаючи якісь документи.

Навіть не підняв голови.

— Сідайте.

Я мовчки сіла навпроти.

Він поклав переді мною теку.

— До обіду потрібно підготувати звіт.

Я відкрила документи.

І застигла.

— Але це робота фінансового відділу.

— Сьогодні — ваша.

Я підняла очі.

— Чому?

Він спокійно знизав плечима.

— Бо я так вирішив.

Усередині знову почало закипати.

— Це не входить до моїх обов’язків.

— Тепер входить.

Я мовчки дивилася на нього.

— Ви навмисно це робите?

Нарешті він відклав ручку.

— Що саме?

— Постійно шукаєте нові способи ускладнити мені життя.

Він ледь підняв брову.

— Вам здається.

— Невже?

— Саме так.

Я схрестила руки.

— Тоді поясніть.

— Що?

— Чому саме я?

Він витримав паузу.

— Бо я знаю, що ви впораєтеся.

Я розгубилася.

Такої відповіді я точно не очікувала.

— Це…

Я навіть не знала, що сказати.

— Комплімент?

Куточок його губ ледь сіпнувся.

— Не поспішайте.

Я фиркнула.

— Даремно хвилювалася.

— Про що?

— Уже подумала, що ви сьогодні вирішили бути нормальною людиною.

У кабінеті запала тиша.

Дем’ян повільно підвівся.

Обійшов стіл.

І зупинився зовсім поруч.

Між нами залишився лише крок.

Я відчула запах його парфумів.

Спокійний.

Дорогий.

І чомусь знайомий.

— Мілано.

Його голос став тихішим.

— Ви завжди така вперта?

Я не відвела погляду.

— Лише поруч із людьми, які мене дратують.

— Справді?

— Так.

— Тоді у вас проблеми.

— Чому?

— Бо нам ще довго працювати разом.

Я відчула, як серце зрадницьки прискорилося.

Не через слова.

Через те, що він стояв надто близько.

— Якщо ви закінчили мене лякати…

— Я вас не лякаю.

— Ні?

— Ні.

Я всміхнулася.

— Тоді зробіть крок назад.

Він мовчки дивився мені в очі.

Секунда.

Друга.

Третя.

Здавалося, ніхто з нас не хотів поступатися.

Раптом у двері постукали.

— Дем’яне Андрійовичу…

Олена несміливо зазирнула до кабінету.

Ми одночасно відступили один від одного.

— Перепрошую… Я, мабуть, невчасно…

— Заходьте, — спокійно відповів Дем’ян, ніби нічого не сталося.

Я швидко взяла теку зі столу.

— Я підготую звіт.

— Не сумніваюся.

Я вийшла з кабінету, намагаючись не показати, як сильно калатає серце.

— Усе добре? — тихо запитала Олена.

— Так.

Я збрехала.

Бо добре точно не було.

Я зовсім перестала розуміти цього чоловіка.

І найбільше мене лякало те…

Що з кожним днем мені все важче було залишатися до нього байдужою.

🤍 Як вам цей розділ? Як думаєте, Дем’ян справді просто вимогливий керівник чи за його поведінкою ховається щось більше? Чекаю на ваші думки в коментарях!