12.

Після ранкової суперечки ми з Дем’яном майже не перетиналися.

Усі доручення він надсилав через корпоративну пошту або передавав через Олену. Навіть коли ми опинялися в одному кабінеті, розмова обмежувалася кількома короткими фразами.

Мене це мало б тішити.

Але чомусь не тішило.

До кінця робочого дня залишалося кілька хвилин. Я вимкнула ноутбук, склала документи до сумки й попрощалася з Оленою.

— До завтра.

— До завтра, Мілано. І гарного вечора.

— Дякую.

Я вийшла з бізнес-центру й глибоко вдихнула свіже повітря.

День видався виснажливим.

Хотілося лише якнайшвидше повернутися додому, прийняти душ і забути про все хоча б до ранку.

— Мілано!

Я завмерла.

Цей голос…

Я впізнала його одразу.

Повільно обернулася.

За кілька метрів від мене стояв Максим.

Той самий погляд.

Ті самі риси обличчя.

І водночас… ніби зовсім чужа людина.

— Нам потрібно поговорити.

Я мовчала.

— Будь ласка.

— Нам нема про що говорити.

Я вже хотіла піти, але він зробив крок назустріч.

— Дай мені хоча б п’ять хвилин.

Я гірко всміхнулася.

— П’ять хвилин?

Колись я чекала тебе годинами.

А тепер ти просиш у мене п’ять хвилин?

Він опустив очі.

— Я знаю, що винен.

Перед очима миттєво промайнув той день.

Ранок.

Телефонний дзвінок.

Мене взяли на роботу.

Я була така щаслива, що дорогою купила маленький торт.

Хотіла зробити сюрприз.

Хотіла першою розповісти Максиму.

Я досі пам’ятала, як тремтіли мої руки, коли я вставляла ключ у двері його квартири.

А потім…

Почула чужий сміх.

І зрозуміла все без жодних пояснень.

— Мілано…

Його голос повернув мене в реальність.

— Це було не так, як виглядало.

Я ледь засміялася.

— Справді?

— Дозволь пояснити.

— Що саме?

Що я помилилася?

Що мені привиділося?

Він зробив ще один крок.

— Я люблю тебе.

— Запізно.

Я обійшла його й уже хотіла піти, коли він обережно взяв мене за зап’ястя.

— Будь ласка…

— Відпусти.

Він не одразу розтиснув пальці.

Саме в цю мить двері бізнес-центру відчинилися.

Я машинально підняла голову.

І побачила Дем’яна.

Він спокійно спускався сходами.

Його погляд ковзнув спочатку по мені.

Потім по руці Максима.

І лише на секунду затримався.

Жодної емоції.

Жодного слова.

Він пройшов повз нас, ніби ми були зовсім незнайомими людьми.

Я дивилася йому вслід.

Чомусь саме зараз мені стало неприємно.

Не через Максима.

Через те, що Дем’ян навіть не глянув на мене вдруге.

— Мілано…

Я різко висмикнула руку.

— Більше не шукай мене.

Я розвернулася й швидким кроком пішла геть.

Цього разу не озираючись.

🤍 Як вам цей розділ? Як думаєте, чи варто Мілані вислухати Максима? Чекаю на ваші думки в коментарях!