11.

Наступного ранку я прийшла до офісу раніше, ніж зазвичай.

Після вчорашньої зустрічі з партнерами мені хотілося вірити, що найважче вже позаду. Дем’ян навіть похвалив мене. Нехай лише кількома словами, але для нього це вже було досягнення.

Можливо, працювати разом стане трохи легше.

Я помилилася.

Щойно я поставила сумку біля столу, задзвонив внутрішній телефон.

— Зайдіть.

Я тихо постукала у двері.

— Можна?

— Заходьте.

Я зачинила за собою двері.

— Ви хотіли мене бачити?

Він мовчки простягнув мені договір.

— Прочитайте третю сторінку.

Я швидко пробіглася очима по тексту.

— Здається, все правильно.

— Здається?

Його голос був спокійним, але саме це дратувало найбільше.

Я перечитала ще раз.

І лише тоді побачила.

Дата.

Одна цифра.

Я помилилася.

— Я…

— Ви перевіряли документ?

— Так.

— Неуважно.

Усередині все закипіло.

— Це лише одна цифра.

Він нарешті підняв на мене очі.

— У договорах не буває «лише». Іноді одна цифра може коштувати компанії набагато більше, ніж ви думаєте.

Я міцніше стиснула папку.

— Я все виправлю.

— Не сумніваюся.

Я вже зробила крок до дверей, коли почула:

— Мілано.

Я озирнулася.

— Якщо ви хочете працювати тут, забудьте фразу «майже правильно».

Я мовчала.

— Тут або правильно.

— Або?

— Або довго тут не працюють.

Ці слова боляче вдарили.

— Ви завжди так розмовляєте з людьми?

Він відкинувся на спинку крісла.

— Лише з тими, хто повторює власні помилки.

Я ледь усміхнулася.

Не тому, що було смішно.

Швидше від образи.

— Дивно.

— Що саме?

— Бо інші керівники хоча б пояснюють, у чому помилка. А не просто дивляться так, ніби хочуть позбутися людини.

У кабінеті запанувала тиша.

Я вже сама шкодувала, що сказала це.

Але відступати було пізно.

— Складається враження, що вам подобається шукати в мені недоліки.

Його погляд став важчим.

— Ви закінчили?

— Майже.

Я подивилася йому просто в очі.

— Знаєте… іноді мені здається, що проблема не в моїй роботі.

— А в чому?

Я глибоко вдихнула.

— У тому, що це саме я.

Він мовчав.

Кілька довгих секунд.

Так довго, що я вже пошкодувала про свої слова.

— Ви помиляєтеся.

Я насупилася.

— Справді?

— Якби проблема була у вас, ви б тут уже не працювали.

Я завмерла.

Не цього я очікувала почути.

— А тепер поверніться до роботи.

Його голос знову став таким самим холодним.

Наче цієї розмови взагалі не було.

Я мовчки взяла документи й вийшла, тихо зачинивши двері.

— Що сталося? — тихо запитала Олена, щойно я сіла за свій стіл.

Я похитала головою.

— Нічого.

— Точно?

Я лише натягнуто усміхнулася й відкрила ноутбук.

Робота була єдиним, що зараз могло відволікти мене від думок.

Але, як би я не намагалася зосередитися на документах, у голові знову й знову лунав його голос.

“Якби проблема була у вас, ви б тут уже не працювали.”

Я важко видихнула.

— Самовпевнений…

Тихо пробурмотіла собі під ніс і почала друкувати.

Я навіть не помітила, що двері його кабінету на мить відчинилися.

Дем’ян мовчки перевів погляд на мене.

Лише на кілька секунд.

Потім так само спокійно зачинив двері.

Як вам цей розділ? Як думаєте, чому Дем’ян поводиться саме так? Дуже цікаво почитати ваші думки в коментарях.🤍