10.

Будильник задзвонив о шостій ранку.

Я розплющила очі й кілька секунд просто дивилася в стелю.

Сьогодні була моя перша виїзна зустріч разом із Дем’яном.

Учора я перевірила документи разів п’ять, перш ніж лягти спати. Боялася щось забути або переплутати. Після тієї помилки з листами мені дуже хотілося довести, що на мене можна покластися.

Після душу я довго стояла перед шафою.

Чорний костюм чи бежевий?

Я зупинилася на світло-бежевому. Він виглядав стримано, але водночас додавав трохи впевненості. Зібрала волосся у низький хвіст, нанесла легкий макіяж і, ще раз перевіривши сумку, вийшла з квартири.

— Доброго ранку, Мілано.

Олена привіталася, ледве я переступила поріг офісу.

— Доброго.

— Не хвилюйся. Перша зустріч завжди найстрашніша.

— Це настільки помітно?

Вона усміхнулася.

— Трохи.

Я тихо засміялася, але всередині все одно було неспокійно.

Через кілька хвилин двері кабінету відчинилися.

— Мілано.

Я миттєво підвелася.

— Ми виїжджаємо через п’ять хвилин.

— Усе готово.

Він уважно подивився на мене, ніби перевіряв, чи справді це так.

— Добре. Ходімо.

Чорний автомобіль уже чекав біля входу.

Дем’ян відкрив мені передні пасажирські дверцята.

— Дякую.

Він лише кивнув і сів за кермо.

Кілька хвилин ми їхали мовчки.

За вікном прокидався Київ. Люди поспішали на роботу, місто жило своїм звичним ритмом.

Я стискала папку з документами так сильно, що пальці вже почали німіти.

— Ви зараз її порвете.

Я здивовано подивилася на Дем’яна.

— Що?

Він коротко кивнув на папку в моїх руках.

Я опустила погляд і помітила, як сильно стискаю її.

Мимоволі посміхнулася.

— Вибачте… Просто трохи хвилююся.

— Я помітив.

— Це настільки очевидно?

— Достатньо.

Я тихо зітхнула.

— Боюся зробити щось не так.

Він на мить відвів погляд від дороги.

— Помиляються всі.

— Ви теж?

На моє здивування, він навіть усміхнувся.

Ледь помітно.

— Особливо на початку.

Я здивовано подивилася на нього.

Чомусь мені завжди здавалося, що такі люди, як Дем’ян, не помиляються.

— Не дивіться так.

— Як?

— Наче я народився генеральним директором.

Я тихо засміялася.

— Просто… важко уявити.

— Колись і я сидів на співбесідах, хвилювався перед першими зустрічами й боявся сказати зайве.

Його слова несподівано мене заспокоїли.

— Дякую.

— За що?

— За те, що сказали це.

Він нічого не відповів.

Лише збавив швидкість перед світлофором.

Зустріч минула навіть краще, ніж я очікувала.

Я уважно записувала всі домовленості, подавала потрібні документи й стежила, щоб нічого не загубилося.

Коли переговори завершилися, один із партнерів усміхнувся.

— Дем’яне Андрійовичу, вам дуже пощастило з помічницею.

Я відчула, як мої щоки запалали.

Дем’ян подивився на мене лише на мить.

— Вона швидко вчиться.

Лише одна фраза.

Але чомусь саме вона зігріла мене більше, ніж будь-яка похвала.

Поки чоловіки ще обговорювали деталі, я вийшла в коридор.

Через кілька хвилин поруч зупинився Дем’ян.

— Гарна робота.

Я здивовано підняла на нього очі.

— Справді?

— Якби було інакше, я б так не сказав.

Я не змогла стримати усмішку.

— Дякую.

Він уважно подивився на мене.

— Ось так краще.

— Що?

— Коли ви усміхаєтеся, а не постійно хвилюєтеся.

Я завмерла.

Він це сказав зовсім спокійно, ніби нічого особливого.

Але чомусь після цих слів мені стало дуже тепло.

Уперше за довгий час я побачила не суворого керівника.

А хлопця, якого колись знала.

Того самого Дем’яна, який сім років тому дивився на мене зовсім іншими очима.

І на одну коротку мить мені здалося…

Що він усе ще пам’ятає наше минуле.

Як вам цей розділ? Буду дуже рада прочитати ваші враження в коментарях.