8.

Наступного ранку я прийшла до офісу майже на двадцять хвилин раніше.

Після вчорашньої помилки мені хотілося довести насамперед самій собі, що я можу впоратися.

У коридорах ще було тихо.

Я поставила чашку кави на стіл, увімкнула ноутбук і відкрила список справ.

Сьогодні їх було ще більше.

Не встигла я зробити й кілька ковтків, як задзвонив внутрішній телефон.

— Так?

— До мене.

Коротко.

Як завжди.

Я взяла блокнот і постукала в двері.

— Заходьте.

Дем’ян уже працював. На столі лежало кілька відкритих папок, поруч стояла майже порожня чашка чорної кави.

— Доброго ранку.

— Доброго.

Він перегорнув сторінку документа.

— О десятій у мене зустріч із партнерами. До цього часу потрібно підготувати всі договори, замовити каву в переговорну й перенести дзвінок із Лондоном на шістнадцяту.

— Добре.

— І ще…

Я підняла голову.

— Учора ви забули надіслати документи.

Щоки миттєво запалали.

— Так… Я пам’ятаю.

— Не повторюйте цієї помилки.

Його голос був спокійним.

Але чомусь саме цей спокій змушував мене нервувати більше, ніж будь-який крик.

— Не повторю.

Я вже збиралася вийти, коли він несподівано додав:

— Не беріться за все одразу.

Я здивовано озирнулася.

— Що?

— Ви намагаєтеся виконати десять справ одночасно. Через це втрачаєте уважність.

Я мовчала.

— Розставляйте пріоритети.

Так буде легше.

Вперше за весь час він дав мені не зауваження.

А пораду.

Я ледь помітно усміхнулася.

— Дякую.

Він нічого не відповів.

Лише знову повернувся до роботи.

До обіду все йшло напрочуд добре.

Я встигла підготувати документи, підтвердити зустрічі й навіть розібрати частину електронної пошти.

Коли партнери залишили офіс, я нарешті полегшено видихнула.

— Молодець.

Я здивовано підняла голову.

Олена стояла біля мого столу з усмішкою.

— Для першого тижня ти справляєшся дуже добре.

— Якщо чесно, мені здається, що ні.

Вона тихо засміялася.

— Повір, якби було погано, Дем’ян Андрійович уже сказав би про це.

Я хотіла щось відповісти, але двері кабінету знову відчинилися.

— Мілано.

— Так?

— Зайдіть.

Я швидко піднялася.

— Потрібно підготувати документи до завтрашньої зустрічі.

Він простягнув мені папку.

Наші пальці випадково торкнулися.

Лише на мить.

Я миттєво відсмикнула руку.

Дем’ян теж.

На кілька секунд у кабінеті запанувала дивна тиша.

— Вибачте, — тихо сказала я.

Він уважно подивився на мене.

— За що?

Я розгубилася.

— Я… випадково.

На його обличчі майже непомітно промайнула усмішка.

— Це не привід вибачатися.

Я лише кивнула й швидко вийшла з кабінету.

Серце билося так голосно, що мені здавалося, його чують усі.

Після роботи я вже збиралася додому, коли побачила, як біля входу зупинився чорний автомобіль.

Із нього вийшла та сама брюнетка.

Вона широко усміхнулася, побачивши Дем’яна.

— Нарешті! Я вже думала, ти сьогодні ночуватимеш в офісі.

Він лише похитав головою.

— Затримався.

— Як завжди.

Вона взяла його під руку.

Я швидко відвернулася.

Не хотіла дивитися.

Не хотіла думати, чому мені так неприємно.

Та раптом почула її сміх.

— Мамо нас уже зачекалася. Якщо ми зараз не приїдемо, вона нас обох вижене з дому.

Я різко підняла голову.

Мамо?

— І ходімо швидше, братику.

Братику…

Я завмерла.

У голові ніби щось клацнуло.

Увесь цей час…

Я думала…

Вона не була його дівчиною.

Вона була його сестрою.

Дем’ян помітив мій погляд.

Наші очі зустрілися лише на мить.

А потім він мовчки сів у машину.

Я ще довго стояла біля офісу.

І не могла перестати усміхатися.

Сама не розуміючи чому.

Кінець розділу 8. 🤍