7.

Після тієї зустрічі минуло вже три дні.

І за ці три дні я зрозуміла лише одне.

Працювати з Дем’яном було значно складніше, ніж я уявляла.

Він не підвищував голос.

Не робив зауважень при колегах.

Не шукав причини, щоб причепитися.

Але чомусь поруч із ним мені постійно здавалося, що я роблю щось не так.

— Мілано, виправте третій пункт у договорі.

— Добре.

— І перенесіть зустріч із фінансовим відділом на понеділок.

— Зараз зроблю.

— До речі, презентація має бути готова до другої.

Я лише мовчки кивнула.

Коли двері його кабінету зачинилися, я безсило опустилася на стілець.

— Не переймайся, — тихо сказала Олена, проходячи повз мій стіл. — Він до всіх такий.

Я всміхнулася.

— Сподіваюся.

Але чомусь не вірила.

До кінця дня я ледве встигала виконувати всі доручення.

Телефон майже не замовкав.

Листи сипалися один за одним.

Документи, дзвінки, зустрічі…

Здавалося, Дем’ян взагалі не знає, що таке відпочинок.

Я саме закінчувала друкувати договір, коли почула знайомий жіночий сміх.

Я мимоволі підняла голову.

Та сама брюнетка.

Вона легко пройшла повз мій стіл, ніби бувала тут щодня.

— Він у себе? — усміхнулася вона.

— Так.

— Дякую.

Вона навіть не постукала.

Просто відчинила двері й зайшла до кабінету.

Я машинально опустила очі в монітор.

«Напевно, справді його дівчина.»

Від цієї думки всередині щось неприємно стислося.

Я не мала права так думати.

Мене це взагалі не повинно було хвилювати.

Ми лише працюємо разом.

Та чомусь кожного разу, коли вона приходила, я ловила себе на тому, що прислухаюся до їхніх голосів за зачиненими дверима.

Це було нерозумно.

І трохи соромно.

— Мілано.

Я здригнулася.

Дем’ян стояв біля мого столу.

— Так?

— Ви вже відправили документи партнерам?

Я відчула, як серце пішло кудись униз.

Документи.

Я зовсім про них забула.

— Я… зараз відправлю.

Він мовчки подивився на мене.

Його обличчя залишалося абсолютно спокійним.

— Їх потрібно було надіслати двадцять хвилин тому.

Мені стало ніяково.

— Вибачте.

— Я не прошу вибачень.

Його голос був тихим.

— Я прошу, щоб робота виконувалася вчасно.

Я мовчала.

— Якщо не встигаєте — скажіть. Ми знайдемо рішення. Але мовчати й пропускати дедлайни — не вихід.

— Зрозуміла.

Він ще кілька секунд дивився на мене.

Потім спокійно сказав:

— Надішліть документи зараз.

І повернувся до кабінету.

Я шумно видихнула.

Хотілося провалитися крізь землю.

— Не засмучуйся, — тихо промовила Олена. — Він не зробив нічого страшного.

— Але ж я справді винна.

— Усі помиляються.

Я лише кивнула.

Та відчуття провини нікуди не зникло.

Близько сьомої вечора офіс майже спорожнів.

Я залишилася закінчити кілька документів.

Несподівано двері кабінету Дем’яна відчинилися.

Із нього вийшла та сама брюнетка.

Вона усміхалася.

— То завтра о сьомій?

— Як домовлялися, — відповів Дем’ян.

Вона легенько торкнулася його руки.

— Не запізнюйся.

Я швидко опустила очі в ноутбук, роблячи вигляд, що нічого не чула.

У грудях знову защеміло.

«Звісно…»

«У нього є своє життя.»

«І мене це не стосується.»

Я повторювала ці слова подумки.

Але чомусь вони зовсім не допомагали.

Я вимкнула ноутбук, попрощалася з Оленою й попрямувала до ліфта.

Завтра буде новий день.

І я дуже хотіла, щоб він минув без помилок.

Та я ще не знала, що вже зовсім скоро дізнаюся, ким насправді була загадкова брюнетка.