6.

Перший робочий день завжди здається найдовшим.

Особливо тоді, коли ти щохвилини боїшся зробити помилку.

Олена провела мене до мого робочого місця.

Мій стіл стояв просто навпроти кабінету генерального директора.

— Зручно? — усміхнулася вона.

Я оглянула невеликий, але затишний простір.

Новий ноутбук.

Щоденник.

Канцелярія, акуратно складена в органайзер.

Навіть невелика зелена рослина стояла в кутку столу.

— Дуже.

— Якщо щось знадобиться — звертайся.

— Дякую.

Щойно Олена пішла, я ввімкнула ноутбук.

На екрані вже чекали кілька листів.

Розклад зустрічей.

Контакти партнерів.

Перелік завдань.

Я тільки почала уважно все переглядати, коли пролунав телефонний дзвінок.

Внутрішня лінія.

— Так?

— До мене.

Голос Дем’яна.

Коротко.

Без зайвих слів.

Я швидко взяла блокнот і зайшла до його кабінету.

— Сідайте.

Він навіть не дивився на мене.

Його увага була прикута до ноутбука.

— Завтра о десятій зустріч із партнерами. Потрібно підготувати презентацію, роздрукувати договори й підтвердити бронювання конференц-зали.

Я швидко все записувала.

— Також перенесіть зустріч із юридичним відділом на п’ятницю.

— Добре.

— І ще.

Він нарешті підняв на мене очі.

— Я не люблю, коли мені доводиться повторювати двічі.

Я кивнула.

— Зрозуміла.

— Тоді працюйте.

Я вже майже вийшла, коли він додав:

— Мілано.

Я обернулася.

— Не хвилюйтеся так.

Я здивовано подивилася на нього.

— Це дуже помітно.

На моїх губах з’явилася ніякова усмішка.

— Постараюся.

Повернувшись за свій стіл, я тихо видихнула.

«Спокійно.»

«Ти впораєшся.»

Перші кілька годин пролетіли непомітно.

Документи.

Телефонні дзвінки.

Листи.

Нові знайомства.

Колектив виявився привітним.

Хтось приносив каву.

Хтось пояснював, як працює внутрішня система.

Навіть обідню перерву мені довелося пропустити.

Я настільки захопилася роботою, що помітила час лише тоді, коли на столі тихо задзвенів телефон.

— Дем’ян Андрійович просить вас зайти.

Я швидко піднялася.

Постукала.

— Заходьте.

Він переглядав якісь документи.

— Презентація готова?

— Майже. Залишилося перевірити останні слайди.

— Добре.

Він закрив теку.

— Після роботи надішліть мені фінальну версію.

— Добре.

Я вже збиралася вийти, коли двері кабінету раптом відчинилися без жодного стуку.

— Дем!

До кабінету впевнено зайшла висока брюнетка в елегантній сукні.

Вона широко усміхнулася.

— Ти знову працюєш?

Не чекаючи відповіді, вона легко поцілувала його в щоку.

Я завмерла.

Дем’ян навіть не здригнувся.

Наче для нього це було абсолютно звично.

Він лише спокійно промовив:

— Мілано, можете бути вільні.

Я кивнула й вийшла.

Двері тихо зачинилися за моєю спиною.

Чомусь у грудях неприємно защеміло.

«Напевно… це його дівчина.»

І від цієї думки настрій раптом зіпсувався значно більше, ніж мав би.