5.

Я так і не змогла заснути.

Усю ніч у голові крутилися одні й ті самі слова.

“Мені потрібна людина, яка стане моєю особистою помічницею.”

Із усіх можливих варіантів доля вирішила пожартувати саме так.

Працювати поруч із хлопцем, якого я не бачила сім років.

І який тепер став моїм начальником.

Я важко видихнула й подивилася на годинник.

08:17.

До початку робочого дня залишалося менше години.

— Доброго ранку, Мілано.

Олена привітно усміхнулася, щойно я зайшла до офісу.

— Доброго.

— Дем’ян Андрійович уже чекає на вас.

Моє серце миттєво прискорилося.

Чекає.

Чомусь саме це слово змусило мене нервувати ще більше.

Я постукала у двері.

— Заходьте.

Його голос був таким самим спокійним, як і вчора.

Я зайшла до кабінету.

Дем’ян навіть не підвів голови.

Він уважно переглядав якісь документи.

— Сідайте.

Я мовчки сіла.

Минуло кілька секунд.

Він закрив теку й нарешті подивився на мене.

— Я переглянув ваше резюме ще раз.

“Ваше.”

Учора було “ти”.

Сьогодні — “ви”.

Наче між учорашньою зустріччю і сьогоднішнім ранком виросла невидима стіна.

— Якщо ви приймаєте мою пропозицію, хочу одразу попередити: працювати зі мною непросто.

— Я не боюся труднощів.

Він ледь підняв брову.

— Усі так кажуть на співбесіді.

Я промовчала.

— Мій робочий день починається о восьмій тридцять і закінчується тоді, коли виконані всі справи. Я не люблю запізнень. Не люблю недбалості. І не люблю, коли одну й ту саму помилку повторюють двічі.

Його голос був рівним.

Без жодної емоції.

— Це зрозуміло?

— Так.

— Добре.

Він підсунув до мене папку.

— Ознайомтеся з договором.

Я швидко переглянула документи.

Умови були навіть кращими, ніж я очікувала.

Зарплата.

Медичне страхування.

Премії.

Кар’єрне зростання.

Я підписала останню сторінку й повернула документи Дем’яну.

Він кинув на них короткий погляд.

— Вітаю в команді.

Чомусь ці слова прозвучали зовсім не так тепло, як я собі уявляла.

— Дякую.

— Олена покаже ваше робоче місце.

Я вже підвелася, коли почула:

— І ще дещо.

Я обернулася.

— Тут для всіх діють однакові правила.

Він дивився мені просто в очі.

— Те, що ми колись навчалися разом, нічого не змінює.

Його слова боляче вдарили.

Бо я й не чекала жодних привілеїв.

— Я це розумію.

— Сподіваюся.

Я мовчки вийшла з кабінету.

Двері зачинилися за моєю спиною.

Я зробила глибокий вдих.

— Ну як? — одразу запитала Олена.

Я змусила себе усміхнутися.

— Схоже… мені доведеться дуже багато працювати.

Вона тихо засміялася.

— Якщо чесно, Дем’ян Андрійович до всіх такий.

Я кивнула.

Але всередині чомусь не полишало відчуття, що зі мною він був… трохи холоднішим.

І я навіть не здогадувалася, що це лише початок.