4.

Я не могла відвести від нього погляду.

Час ніби зупинився.

Сім років.

Сім років я була впевнена, що більше ніколи його не побачу. Не почую його голос. Не зустріну того самого погляду, який колись змушував мене забувати, про що хотіла сказати.

А тепер він стояв за кілька метрів від мене.

Такий самий.

І зовсім інший.

Високий. У темно-синьому костюмі, який сидів на ньому бездоганно. Волосся коротше, ніж у школі. На зап’ясті дорогий годинник. Його обличчя стало дорослішим, різкішим, а в очах зникла та легкість, яку я так добре пам’ятала.

— Мілана? — повторив він, уже впевненіше.

Я нарешті змогла вдихнути.

— Дем’ян…

Олена переводила погляд із мене на нього, явно не розуміючи, що відбувається.

— Ви… знайомі?

Дем’ян першим повернув собі звичний спокій.

— Навчалися в одному класі.

Лише одна фраза.

Спокійна.

Стримана.

Наче між нами ніколи нічого не було.

Наче сім років тому він не дивився на мене зовсім іншими очима.

— Зрозуміло, — усміхнулася Олена. — Тоді я залишу вас.

Вона вийшла, тихо зачинивши двері.

У кабінеті запанувала тиша.

Я відчула, як долоні починають пітніти.

Хотілося сказати хоч щось.

«Привіт.»

«Як ти?»

«Давно не бачились.»

Але жодна з цих фраз не звучала доречно.

Дем’ян зробив кілька кроків до столу й сів у крісло.

— Сідай.

Його голос був рівним.

Без злості.

Без тепла.

Я мовчки сіла навпроти.

Він відкрив теку з моїм резюме.

Кілька секунд уважно переглядав документи.

— Два роки в маркетинговому відділі… — промовив він, не піднімаючи очей. — Хороші рекомендації.

Я лише кивнула.

— Чому звільнилася?

— Скорочення.

Він нарешті подивився на мене.

Його погляд був уважним.

Ніби він намагався зрозуміти, чи кажу я правду.

— Шкода.

Я не знала, що відповісти.

Це було перше слово співчуття, яке я почула за останній тиждень.

Він закрив теку.

— Якщо чесно, не очікував побачити тебе тут.

— Я теж.

На моїх губах з’явилася ледь помітна усмішка.

Напруга між нами трохи послабшала.

— Як життя? — несподівано запитав він.

Я тихо видихнула.

— По-різному.

— Бачу.

Я не зрозуміла, що саме він мав на увазі.

Можливо, мою втому.

А можливо, він просто пам’ятав мене зовсім іншою.

— Мілано, — він на мить замовк. — Я не буду робити вигляд, що ми незнайомі.

Я підвела на нього очі.

— Але й минуле не повинно впливати на рішення, які стосуються роботи.

Я уважно слухала кожне його слово.

— Ти сильний кандидат. Саме тому ти зараз сидиш у цьому кабінеті.

У грудях ніби стало трохи легше.

— Проте…

Оце «проте» знову змусило мене напружитися.

— Посада маркетолога вже закрита.

Усередині все обірвалося.

Запізно.

Я все-таки запізнилася.

Наче прочитавши мої думки, Дем’ян продовжив:

— Але є інша вакансія.

Я здивовано подивилася на нього.

— Мені потрібна людина, яка стане моєю особистою помічницею.

Я мовчала.

Такого повороту я точно не очікувала.

— Роботи буде більше. Відповідальності також. Але й зарплата значно вища.

Я опустила погляд на свої руки.

Особиста помічниця.

Це означало…

Щодня бачити його.

Працювати поруч.

Після всього, що сталося між нами.

— Не поспішай відповідати, — сказав він спокійно. — Подумай.

Я підняла очі.

— А якщо я погоджуся… це не буде проблемою?

Він зрозумів, про що я питаю.

Його губ торкнулася ледь помітна усмішка.

— Мілано… ми давно не школярі.

Від цих слів чомусь защеміло в серці.

Так.

Ми давно не школярі.

Тільки чомусь, дивлячись на нього зараз, мені здавалося, що ті сім років просто зникли.

І десь глибоко всередині знову ожили почуття, які я стільки часу намагалася поховати.

Кінець розділу 4. 🤍