3.

Я прокинулася раніше, ніж задзвонив будильник.

Напевно, тому що хвилювання не дало нормально виспатися.

Співбесіда.

Усього лише співбесіда.

Я повторювала це собі вже хвилин десять, стоячи перед дзеркалом із чашкою кави в руках.

— Не нервуй, — тихо сказала власному відображенню.

Воно виглядало не дуже переконливо.

Після кількох невдалих співбесід мені вже не хотілося будувати жодних очікувань.

Я вдягнула світлі брюки, білу сорочку й бежевий піджак. Волосся залишила розпущеним, лише кілька пасом заколола назад. Макіяж був легким — рівно настільки, щоб виглядати охайно, а не так, ніби я збираюся на побачення.

Перед виходом ще раз перевірила сумку.

Телефон.

Документи.

Резюме.

Усе на місці.

— Це просто співбесіда, — ще раз повторила я.

Та серце однаково билося швидше, ніж хотілося б.

Будівля VORON GROUP вражала.

Висока, зі скляним фасадом, що відбивав ранкове сонце. Поруч стояли дорогі автомобілі, а біля входу без поспіху заходили люди в ділових костюмах.

Я на секунду затрималася.

«Спокійно.»

«Ти сюди не випадково прийшла.»

Зробивши глибокий вдих, я переступила поріг.

Усередині все виглядало стримано й дорого.

Світлий мармур, високі стелі, багато зелених рослин і майже ідеальна тиша.

За стійкою рецепції сиділа молода дівчина.

— Доброго дня.

— Доброго. Чим можу допомогти?

— Мене запросили на співбесіду. Мілана Гнатюк.

Вона швидко перевірила щось у комп’ютері й усміхнулася.

— Так, пані Олена вже чекає на вас. Дев’ятий поверх. Ліфт праворуч.

— Дякую.

Я зайшла до ліфта.

Дев’ятий поверх.

Двері безшумно відчинилися.

Мене зустріла темноволоса жінка років тридцяти.

— Мілана?

— Так.

— Добрий день. Я Олена, менеджер із персоналу. Прошу, ходімо.

Її голос був спокійним, і це трохи заспокоїло мене.

Ми зайшли до невеликої переговорної.

Співбесіда почалася досить звично.

Олена ставила запитання про мій досвід, університет, попереднє місце роботи.

Я відповідала впевнено.

Навіть сама здивувалася, наскільки легко мені це давалося.

Через пів години вона закрила теку з моїм резюме.

— Якщо чесно, ваша кандидатура нам дуже подобається.

Я ледь помітно усміхнулася.

— Дякую.

— Але остаточне рішення приймає генеральний директор.

Усмішка трохи згасла.

— Він особисто проводить співбесіди?

— Лише з кандидатами, які доходять до фінального етапу.

У животі неприємно скрутило.

Олена підвелася.

— Якщо ви не заперечуєте, зараз я вас до нього проведу.

Я теж піднялася.

Коридор здавався нескінченним.

Ми зупинилися біля великих темних дверей.

Олена легенько постукала.

— Заходьте.

Вона відчинила двері й першою зайшла до кабінету.

— Дем’яне Андрійовичу, це кандидатка на посаду маркетолога.

Я зробила крок уперед.

Чоловік, який стояв біля панорамного вікна, повільно обернувся.

У ту ж секунду світ ніби завмер.

Ні.

Цього не може бути.

Темне волосся.

Впевнений погляд.

Ті самі риси обличчя.

Лише тепер більш дорослі.

Більш суворі.

Він дивився на мене так само здивовано.

Наче теж не вірив власним очам.

— …Мілана? — тихо промовив він.

Я не могла вимовити жодного слова.

Сім років.

Сім довгих років.

Із усіх компаній міста…

Із сотень можливих роботодавців…

Я прийшла саме сюди.

Саме до нього.

До хлопця, якому колись розбила серце.

Дякую, що читаєте! Буду рада вашим коментарям і вподобайкам. До зустрічі в наступному розділі! ❤️