2.

Кажуть, що після чорної смуги обов’язково настає біла.

Шкода, що ніхто не уточнює, скільки доведеться чекати.

Минуло п’ять днів відтоді, як я залишила коробку зі своїми речами біля дверей квартири й намагалася переконати себе, що це просто новий етап. Спочатку я навіть вірила в це. Що варто лише трохи постаратися, розіслати резюме, походити на співбесіди — і вже за тиждень усе стане на свої місця.

Насправді ж усе виявилося значно складніше.

Я втомлено опустила телефон на стіл і потерла скроні.

— «Ми вам передзвонимо».

Останнім часом я чула цю фразу частіше, ніж власне ім’я.

На першій співбесіді мені запропонували зарплату, якої ледь вистачило б на оренду квартири.

На другій керівник більше цікавився моїм сімейним станом, ніж досвідом роботи.

На третій мені взагалі натякнули, що «гарна дівчина завжди знайде спосіб домовитися з директором».

Я вийшла звідти раніше, ніж закінчилася розмова.

Якби ще тиждень тому хтось сказав мені, що знайти нормальну роботу настільки важко, я б лише посміялася.

Тепер було не до сміху.

Я відкрила ноутбук і вкотре оновила сторінку з вакансіями.

Жодних нових повідомлень.

Жодних запрошень.

Лише десятки вже прочитаних оголошень.

Телефон, що лежав поруч, засвітився.

Максим ❤️

Я відповіла майже одразу.

— Привіт.

— Привіт. Як справи?

— Усе так само.

— Були сьогодні співбесіди?

— Була одна.

— І?

— Не склалося.

— Зрозуміло.

Запала тиша.

Раніше вона не була між нами такою незручною.

Тепер здавалося, ніби ми щоразу шукаємо тему для розмови.

— Я сьогодні затримаюся на роботі, — сказав він. — Не чекай мене.

— Добре.

— Все, мені треба бігти.

— Бувай.

Він поклав слухавку першим.

Я ще кілька секунд дивилася на екран телефона.

Може, це через роботу.

Може, він справді дуже втомлюється.

Я знаходила десятки виправдань.

Напевно, тому що дуже не хотіла визнавати очевидне.

У двері несподівано подзвонили.

На порозі стояла Аліна.

З пакетом із супермаркету й широкою усмішкою.

— Я принесла їжу й офіційно забороняю тобі сумувати.

Я засміялася вперше за кілька днів.

— Ти ж знаєш, що без попередження приходити невиховано?

— Зате ефективно.

Вона зайшла до квартири так, ніби жила тут усе життя.

За пів години кухня вже пахла піцою, а ми сиділи на підлозі й згадували університет.

Поруч із Аліною ставало легше.

Вона не змушувала мене посміхатися.

Не говорила банальних фраз про те, що «все буде добре».

Вона просто була поруч.

І цього вистачало.

Коли вона вже збиралася додому, мій телефон задзвонив.

Незнайомий номер.

— Візьми, — кивнула Аліна.

— А раптом знову реклама?

— А раптом ні?

Я провела пальцем по екрану.

— Алло?

— Доброго дня. Це компанія VORON GROUP. Мене звати Олена, я телефоную щодо вашого резюме.

Я завмерла.

— Так… Слухаю.

— Ми розглянули вашу кандидатуру й хотіли б запросити вас на співбесіду. Чи зручно вам буде завтра об одинадцятій?

Моє серце почало битися швидше.

Я навіть не одразу змогла відповісти.

— Так… Так, звичайно.

— Чудово. Тоді чекатимемо на вас. Гарного дня.

Розмова закінчилася.

Я повільно опустила телефон.

— Ну? — нетерпляче запитала Аліна.

Я не стримала усмішки.

— Мене запросили на співбесіду.

— Я ж казала!

Вона міцно мене обійняла.

А я вперше за довгий час дозволила собі повірити, що, можливо, життя все ж вирішило дати мені ще один шанс.

Я навіть не здогадувалася, що завтра зустріну людину, яка сім років тому назавжди змінила моє життя.