13.

Софія

Даремно я прийшла сюди. Ця думка не залишає мене весь той час, що я відчуваю на собі погляд Марка.

Чому він тут? Невже у нього зовсім немає важливіших справ, ніж стирчати на подібних зустрічах?

— Скільки народу сьогодні! Як кілька років тому, коли ми навчалися. Добре, що прийшли, — подруга весело усміхається, розглядаючи зал. — Ще б згадати, як кого звати, а то буде ніяково.

Так, мені вже ніяково і я хочу піти. А він усе дивиться. Сподіваюся, у Сокольського не вистачить нахабства підходити до мене у всіх на очах. Не те щоб мене хвилювало, що подумають люди, але пояснювати щось Зої при ньому не хочеться.

— О Боже, — ойкає подруга, і ми різко гальмуємо. — Соне, а це випадково не Марк Сокольський у тому кінці зали? Мені не здається? — трохи спантеличено запитує Зоя, а її очі, наче дві величезні кулі.

Було б дивно, якби вона не помітила його. Занадто Марк виділяється у натовпі. Втім, завжди виділявся.

— Тобі не здається, це він, — несвідомо затримую подих, боячись зізнатися найкращій подрузі, що не присвятила її в цю частину свого життя.

— Оце зустріч! Цікаво, давно він повернувся до міста? Що він узагалі тут забув? — веселощами вже не пахне, від побаченого Зоя вся напружилась і тепер сотні запитань крутяться у неї в голові.

Якби я так не була зацикленою на роботі та своїх думках, то давно б уже поділилася з подругою такою новиною. І начебто я збиралася, думала навіть тут, але не тоді ж, коли Марк всього за кілька метрів від нас, пропалює в моїй потилиці дірку.

Не хочеться перебільшувати, але між нами завжди був якийсь зв'язок, і навіть через стільки років він нікуди не подівся. Він на іншому кінці зали, а я відчуваю його кожною клітиною свого втомленого тіла.

— Щось шоку чи хоча б подиву на твоєму обличчі я не спостерігаю, Соне! Ти знала, що він повернувся?

Мовчки киваю, спостерігаючи, як важкі спогади мого розбитого стану від відходу Марка проносяться в неї перед очима.

— Я хотіла тобі розповісти, це просто неймовірно, — роблю вдих-видих і відводжу подругу трохи убік. Час, звісно, такий собі, але подітися вже нема куди. — Він тепер новий власник “Сан-Мартін” вже майже місяць.

Боже, самій не віриться. Досі. Щоразу, коли я приходжу на роботу і бачу там його, мені все здається поганим сном.

— Та ну? І ти мовчала? Соне! — обурено шипить Зоя. — Твій колишній купив готель, у якому ти працюєш, і ти мовчала?

Від обурення її зараз розірве на частини.

— Так. Сама шокована, — винувато знизую плечима, не знаючи, що ще сказати. — Якось не було часу, ти ж розумієш, що нове керівництво, зміни. Багато було роботи. А телефоном таке й не розкажеш.

Зрозуміло, що брешу, але начебто роблю це досить переконливо. Зоя вірить.

— А як ти тепер працюватимеш з ним? — подруга так вражена цією новиною, що різко запихає в рот канапе з червоною ікрою і розлючено пережовує. — Ти взагалі тепер там працюватимеш? Після всього, що було між вами, це здається практично нереально.

Хороші запитання. І це, взагалі-то, і справді нереально, але треба. Хоча в моєму випадку, все дуже хитро. Мені здається, що мене поставили у таке становище, що тут тільки два варіанти: або гордо піти в нікуди, або погодитися і хай буде, що буде. Так, по суті мені потрібна ця робота, але хіба вона варта того, щоб так знущатися зі своєї психіки?

— Я потрапляю під скорочення, — втомлено видихаю, розуміючи, чим це для мене обернеться.

Ці два дні я тільки й робила, що думала і думала, і як би не намагалася зрозуміти мотиви Марка, однаково не виходить.

— Він хоче тебе звільнити? — здивовано запитує Зоя, наче це не очевидно. — І що, ніяк не можна домовитись? У нього взагалі сумління немає?

Сумління, зважаючи на все, ніколи й не було.

— Краще б ми не домовлялися, — незрозуміло навіщо відтягую низ сукні, саме зараз вона мені здається недозволенно короткою. Варто було одягнути штанний костюм, ось навіщо послухала Зою? — Від Марка кілька днів тому надійшла непристойна пропозиція, від якої, якщо чесно, вуха в'януть.

Розумію, що не можу сама все переварити, і розповідаю Зої абсолютно все, що сталося з моменту нашої першої зустрічі, а її емоції змінюються з такою швидкістю, що я вже переживаю за грудне молоко. Чомусь саме в цей момент мені потрібна порада, допомога друга, погляд збоку. Хоч що завгодно, аби не носити в собі все це.

— Охрініти, звісно. Кіно якесь, — подруга хитає головою туди-сюди, намагаючись переварити всю інформацію. — Ти не казала, що у вас так погано з грошима і що така велика сума потрібна. Чому? Чому ти постійно закриваєшся від мене?

— Я не закриваюся, Зоє, це просто всі мої проблеми, я сама намагаюся їх вирішити.

— Так, але ж ми друзі, Соне. Ну як так можна? Ти ж не на мамопластику гроші збираєш, ми щось вигадали б. Справа серйозна.

Ну, не хочу її ображати, але брати гроші її чоловіка не хочеться.

— Зоє, у вас іпотека, вам ще стільки років виплачувати квартиру, до того ж маленька дитина. Дякую, але в тебе я грошей не візьму.