12.

Марк

Ніколи не думав, що знову опинюся у компанії людей, з якими я навчався. Це дивно і трохи дико, що взагалі на подібне погодився, але в той момент, коли прозвучала пропозиція, я був засмученим, а Ксюша Чернявська безперервно тараторила, і я навіть не помітив, як у неї вийшло мене витягти.

За майже п'ять років, що я не приходив на зустріч Асоціації студентів туризму, особливо нічого не втратив, але цього разу варто визнати: мені було банально нудно, тому я тут. Матвій поїхав тусити з друзями, і я залишився один у величезному домі, який ніколи не зможу полюбити, або принаймні почуватися у ньому затишно точно не буду.

Коли тільки вступив до університету, я мав купу вільного часу на такі ось посиденьки та студентські зборища. Це було весело: купа дівчат, алкоголь, тусовки. А, ну і видимість того, що ми займаємося чимось корисним для світу в цілому.

Тепер я починаю розуміти, що вся ця організація крутилася навколо цих вечірок і тільки. Нічого корисного ми так і не зробили, але відірвалися на повну. Було що згадати й про що промовчати.

Мене та мого друга Жеку тут знали майже всі. Без нас жодна тусовка не проходила як у нашому, так і в інших містах. Я навіть не пам'ятаю, де я був і що робив. Дівчата змінювалися одна за одною. Всі знали мене, але я нікого не знав. Не запам'ятовував просто.

Мені було пофіг. Нічого тоді не хотілося, просто вчитися і відриватися якомога далі від рідних, насолоджуючись кожним днем.

Так було до того моменту, поки я не зустрів Соню. Побачив цю славну білявочку — і все, мізки взагалі поїхали. Ось як тепер скажеш, що не буває так, щоб раз і назавжди в серце на виліт, і світ догори ногами, душа навстіж, плани всі до біса? Її компанія була кращою за всю цю мішуру, ці незліченні тусовки. Я закохався. Шкода, що так все сталося, і походу, тільки я один подібне відчував.

— Як там у Швейцарії, Марку? — Ксенія трохи вже захмеліла і тепер липне до мене, ніби я її кавалер цього вечора.

Чесно, попри самотність, краще б залишився вдома, але мені чомусь здавалося, що я маю бути тут. Ось потягнуло й усе. Тепер терплю компанію малоприємних мені людей заради однієї зустрічі. Одного погляду.

— Та якось стоїть. Все там же, — стискаю губи, зовсім не розумію, що робити далі. Я тут стирчу вже годину, а Соні нема. Можливо, вона і не прийде, а я даремно витрачаю час?

— У тебе там бізнес? — не вгамується ніяк Чернявська. Зрозуміло, чому її це питання цікавить. Дівчина без обручки, але, мабуть, дуже хоче, щоб вона там з'явилася, тільки я ще не встиг продемонструвати, що не герой її мрій. — Я чула, у вас мережа готелів та ресторанів?

— Так, — коротко і по суті.

— А чого ти приїхав до нас?

Гарне питання. Вже майже місяць не можу собі відповісти. Матір тільки й робила, що дзижчала, що ми з “Сан-Мартін” зазнаємо лише одних збитків, що гра не варта свічок і що виконувати примхи мого батька — таке собі заняття. Але я вирішив і все. Нехай буде. Якщо щось піде не так, завжди встигну його продати, а поки нехай працює, якщо там є кому працювати.

Знову оглядаю зал і не бачу Соні. До біса! Не буде її сьогодні, Ксенія просто бовкнула, а може, і справді її кликала, але ось тільки моя колишня тепер заморочена дівчина, яка намагається жити далі. Мож, в неї часу немає на всякі зустрічі випускників.

— Захотілося мені, Ксюшо, от і приїхав.

Дівчина киває і, не знаю, може, на якомусь інтуїтивному рівні розуміє, що розмова не клеїться, проте алкоголь у її крові вирішує інакше. І це проблема. 

— Слухай, а може, втечемо звідси? Знайдемо більш відповідне місце для розмови, — дівчина притискається до мене сильніше, даючи зрозуміти, що не проти усамітнитися, а мені вже погано.

— Ти тут усіх зібрала, а тепер підеш?

Людей, звісно, ​​багато. Чорт його знає, хто вони, але по обличчях та сміху розумію, що тільки мені тут одному нудно. Всі веселяться, випивають, ситуація цілком пристойна, але тут не подобається. Це марна трата часу. Вже давно я не займаюся подібною нісенітницею, на неї просто немає ні часу, ні бажання.

— Думаю, я виконала все, що могла, тепер можу піти відпочивати, — кокетливо усміхається Чернявська, і її долоня ніжно проходить по моїх грудях.

Чесно намагаюся згадати, як вона виглядала п'ять років тому, але не можу. Окрім пацанів та Софії нікого тут не пам'ятаю. Але проблема: Жені більше немає, хлопці з потоку дивляться на мене насторожено, а Соня вирішила і зовсім не з'явитися. Що мені тут ловити?

Все. Досить. Йду додому.

— Пробач, Ксюшо, але мені час, — відходжу від неї на пристойну відстань, але не встигаю просунутися далі, як переді мною виростає перешкода під два метри на зріст.

— Сокольський, які люди! — мужик широко усміхається, і ця усмішка мені справді знайома. Точно гуляли разом колись. — Не впізнаєш? Я Мишко Яшин.

Мишко. Мишко. Начебто знайоме обличчя, але без поняття, хто і що.

— Привіт, — простягаю йому долоню для рукостискання, не так, звісно, ​​широко усміхаюся, як він, але тримаюся досить привітно. — Як життя? Не впізнав, багатим будеш.

— Твої слова та Богові у вуха, Марку. Сто років тебе не бачив, казали, ти закордоном живеш?