9.

Хотілося б мені сказати, що Марк увійшов щойно і взагалі нічого не зрозумів з мого безладного монологу. Хтозна, про кого тут взагалі мова, може, я проводжу екскурсії щодня та в день по кілька разів? І розмова взагалі не про нього.

Але, на жаль. Він тут давно. Він зрозумів. Він незадоволений почутим. І я його розумію.

Ми дивимося одне на одного невідривно, ніби хочемо пролізти в голову та прочитати думки. Його чіпкий темний погляд практично тримає мене, торкаючись моєї шкіри. Це водночас дивно та жахливо.

— Марку Ігорьовичу… — починаю я, але гадки не маю, з чого почати. Зараз, що б я не сказала, все буде виглядати дурним виправданням, тому краще зайвий раз подумати.

Всі мовчать. Я тільки чую свій голосний подих і відчуваю жахливий біль у голові. Здається, у мене навіть в очах потемніло від цього процесу всередині черепа.

Навіщо я це взагалі сказала? Навіть якщо я так і думаю, навіщо це було казати тут колегам? Можна списати на нерви, але це не розв’яже проблеми.

Намагаюся зрозуміти, що буде далі, але за виразом обличчя колишнього не зрозуміло нічого. Зовсім. Коли він навчився так емоціями керувати? Пам'ятається, у наших стосунках із самоконтролем у нього було не все гаразд, у результаті діставалося всім.

Коли мовчання затягується, хочу знову відкрити рота і щось-таки почати говорити, як на порозі з'являється Ганна Павлівна.

— Я про все домовилася, Марку Ігорьовичу, о другій годині вони приїдуть, — з легкою усмішкою повідомляє вона босові, але за обставинами й витягнутим обличчям дівчаток впадає у ступор. — Що відбувається?

Мовчимо. Всі дивляться на Марка, а він — на мене й злегка примружився.

— Я щось пропустила? Дівчата?

Вона чекає на якесь пояснення, але його немає. Взагалі ні в кого.

— А ви, Ганно Павлівно, говорили, що кандидатур немає, — Марк нарешті розриває наш зоровий контакт, звертаючись до управительки. — Ось вона.

Він указує на мене. На мене. Все? Питання із кандидатурою на звільнення вирішене? Навіть розбиратися не будуть?

— Не думаю, Марку Ігорьовичу, — хитає головою Ганна. — Я особисто можу поручитись за Софію, але скажу чесно…

Сокольський підіймає долоню, знову затикаючи управительку, і я бачу, як її відверто дістав цей жест. Марк навіть не приховує свого справжнього ставлення до своїх робітників. Хам.

— Софіє Сергіївно, ходімо у мій кабінет, — наказує колишній і з беземоційним виразом обличчя виходить.

А я ні жива ні мертва. Мені хочеться під цими напруженими поглядами провалитися крізь землю. Дякую, що він не привселюдно мене буде вичитувати й згодом звільняти.

Мовчки виходжу з підсобки, ідучи за ним. У голові немає жодної адекватної думки. А біль як набат: бум-бум-бум.

Вдих-видих. Я зможу.

Коли ми залишаємось одні, саме час спробувати просити вибачення, згладити гострі кути, але я не можу змусити себе відкрити рота. В очах все пливе, важко дихати, шкіру злегка пече. Давно не було панічних атак, я вже забула, що в таких випадках робити.

— Вибачень, як я зрозумів, не буде, так? — Марк знімає піджак і, повісивши його на спинку крісла, зосереджується на моєму обличчі.

Він, напевно, чекає від мене хоч якоїсь реакції, але замість того, щоб відкрити рота і сказати: “Вибачте”, я лише нервово хихикаю.

— Цікаво, — киває він, не зводячи з мене очей. — Може, тобі принести пакет?

— Навіщо мені пакет? — мій сміх стає голоснішим, не можу стриматись. Поруч із ним я стаю неадекватною. Це проблема, якщо чесно.

— Ну як же? Тебе ж нудить від мене, ти ледве стримуєш блювоту. Не хочу, щоб тебе знудило просто посеред мого кабінету, а знаходитись ти тут будеш довго. Чому ти смієшся? — Сокольський ще більше хмуриться, від чого складка на лобі стає глибшою. — Я говорю щось смішне?

— Не знаю, — знизую плечима. Хочу опанувати себе, але не виходить, від того вже відверто іржу.

Марк дивно коситься на мене, як на шалену тварину в кутку клітки, а я все продовжую сміятися. Ідіотка.

— Соне, ти нормально почуваєшся ? — він за кілька кроків долає між нами відстань, хапаючи мене за лікоть.

Це не боляче, я навіть сказала б, що в цьому жесті проявляється якась турбота, але цього достатньо, щоб болід у моїй голові на величезній швидкості вилетів з траси й, перекинувшись кілька разів, загорівся.

— Не чіпай мене! — різко смикаю руку на себе, роблячи крок назад.

Мимовільна реакція і найдурніший спосіб змусити нового власника поважати себе. Хоча розумом розумію, що, швидше за все, звільнена, то чого напружуватися тепер?

Як не крути, він ніколи не стане для мене начальником — назавжди залишиться мій Марк. Моє кохання. Мій колишній. І від цього дуже боляче.

— Я хотів тільки допомогти, ти виглядаєш блідою, — Сокольський підіймає долоні догори, дивиться насторожено. — У тебе щось болить? Може, води?

Яка турбота. Я улещена.

Негативно хитаю головою, нічого від нього не хочу. Навіть води.