8.

Тільки-но ми з дівчатами виходимо з небезпечної зони, я починаю відчувати ту бетонну плиту, що притиснула не лише моє серце, а й душу. Не знаю чому, але це все здається таким важким, що я починаю панікувати.

— Що й треба було довести, — важко зітхає Таня, коли ми опиняємось у нас у підсобці. — Нова мітла зараз набере своїх людей, і життя “Сан-Мартін” налагодиться.

Що ж, нова мітла, нові люди, нові можливості та відсутність старих співробітників. У готелю перспективне майбутнє, нічого не скажеш.

— Ганна Павлівна не дозволить йому звільнити нас. Вона зараз з ним поговорить і розв'яже цю проблему, — дивлюся на дівчаток, з якими працюю два роки, і так прикро стає. Нас не можуть звільнити, ми є серцем цього місця.

Але напарниці мого ентузіазму не поділяють.

— Що вона може зробити? Ти бачила, який він рішучий? Почав з адміністрації, бо це найлегше, ми в нього як на долоні були. Сумніваюсь, що він ходив за покоївками чи спускався до пральні, щоб перевірити їхню роботу.

Зате бачив, як я лежу на ліжку, поки Маша витирала пилюку в номері. Клас, Соне! Так зганьбитись тільки ти могла.

— Має мережу готелів та ресторанів у Європі, навіщо йому потрібен наш? — веде далі Тетяна. — Ганна казала, що він місцевий, лише кілька років мешкає у Швейцарії, але навіщо він повернувся? Підіймати цілину? У Європі закінчились готелі?

— Яка різниця, навіщо він повернувся? Може, набридло європейське повітря? — знизавши плечима, відповідає Іра. — Хто ж розбере цих бізнесменів?

У мене насправді кілька варіантів, але я не поспішаю з ними ділитися. Це все здається нереальним маренням.

— Дивно, що він займається цим особисто, а не надіслав людей, щоб тут розібралися.

Ось тут згодна.

— А він і не збирався залишатися. Мав у перший день ще виїхати, але передумав.

— Серйозно? З чого ти так вирішила? — не можу не спитати я. Всередині мене така тривога наростає, що не можу триматися.

Відходжу від дівчаток, наливаю з кулера собі води, щоб хоч якось прийти до тями. Голова просто розколюється надвоє. Начебто у сумці є знеболювальне, але це ризиковано, воно притуплює не лише головний біль, а й загальмовує свідомість. Ай гаразд, сьогодні однаково не моя зміна, можна ризикнути.

В результаті аварії голові дісталося найбільше, і тепер я регулярно страждаю на такі болі, що іноді хочеться застрелитися. Я і раніше погано переносила дію пігулок, а зараз і поготів, адже щоб вгамувати такий біль, мені прописали досить сильні пігулки, які роблять з мене ідіотку. Але на що не підеш, аби не терпіти жахливий біль? Та й останнім часом це буває не часто. У всьому винен стрес.

— Я тоді була на зміні, коли він попросив два номери у Ганни, — змовницьки відповідає Таня. — Для себе та брата. Сказав, що вони не планували тут залишатися, дім не підготовлений, тож поки що поживуть у нас.

Слава Богу, що поки що. Але сам факт, що він залишився, лякає.

— Його брат — це той молоденький хлопець, що скрізь із ним тягається?

— Так, до речі, славний малий: усміхнений, ввічливий. Не такий загалом, як старший.

Брат. Брат. Намагаюся напружити запалений мозок і пригадати того іншого хлопця, але не виходить. Від нервів біль виходить на новий рівень буквально за лічені хвилини. Щоб тебе!

— У будь-якому випадку, Сокольський тут надовго, тож доведеться лише змиритися, — легко робить висновок Іра, злегка усміхаючись.

Я не можу змиритись. Мені потрібна ця робота. Стентування буде наступного тижня, якщо вилечу з роботи, ніхто мені кредит не дасть. А якщо вийде, то виплачувати безробітній буде вкрай важко.

— Змиритися з чим? Зі звільненням? — не впізнаю свого голосу, він якийсь безбарвний. Кожне слово дається важко, але я давно навчилася прикидатися. І зараз буду.

Дівчатка переводять на мене погляд, і, що дивно, в їхніх обличчях я не бачу розчарування чи страху залишитися без роботи. Я що, тут одна така?

— Ну, я хотіла про це сказати пізніше, але якщо вже пішла така тема, то скажу зараз, — Ірина встає з дивана і підходить до вікна, схрестивши руки на грудях. — Моя подруга працює в “Адміралі”, зараз вона планує йти у декрет і кличе мене на своє місце. Тож я сама йду.

Ого! Ми з Танею лише переглядаємось. Несподівано.

— Там умови майже такі самі, тільки ближче до дому, мені лише два квартали пройти — і я на роботі. Більше сину приділятиму уваги. Звідси поки доїдеш, особливо вночі, пів життя минає.

Ну так, якщо жити на іншому кінці міста, то на дорогу йде багато часу. Зате краєвид на море. Хіба цей вигляд може з чимось порівнятися?

— То ти вже дала згоду? — не витримує Тетяна. Я знаю, про що вона зараз думає. “Адмірал” — хлібне місце, там багато іноземців та гарні умови.

— Так, хотіла сьогодні написати заяву, — підібгавши губи, киває Іра. Щастить їй. — Тож не треба думати, хто залишиться, вас буде двоє і все буде добре.

Наче гора з плечей, їй-богу! Навіть не віриться, що все так вирішилося, зараз би ще болю позбутися, і взагалі добре буде.

— Впевнена, у тебе все вийде, Іро, — я й справді у це вірю, вона в житті нормально сьорбнула лайна, і такими можливостями справді не розкидаються. Тим паче ми всі знаємо, як вона хотіла знайти собі якогось іноземця, вийти заміж за нього і переїхати. Може, це її шанс?