6.

Мені б хотілося вірити, що найгірші часи позаду. Що доля мене вже пережувала та виплюнула, і дуже скоро почнеться щастя чи штиль якийсь там.

Все завжди не може бути погано, адже так?

Але, з останніми подіями, починаю підозрювати, що ні про який штиль мови бути не може. Не в цій п'єсі. Не зі мною.

— Соне, не хвилюйся ти так, — мама переплітає наші долоні, підтримуючи мене.

Хоча, перебуваючи у кардіології нашої обласної лікарні, це я маю її підбадьорювати. Я саме та людина, яка повинна знаходити правильні життєствердні слова та їх озвучувати. Але я як води до рота набрала.

Не знаю, може, мій досвід перебування у лікарнях так вплинув? Мене вивертає тільки від цього запаху, і непрохані спогади вриваються у свідомість.

— Не все у наших можливостях, доню, — знову спокійно вимовляє мама, і я мовчки погоджуюсь.

Вона мені каже цю фразу все моє свідоме життя, але я її не сприймаю. Окрім мами у мене нікого немає, і я просто не можу змиритися зі своїми можливостями. Я пообіцяла собі, що зроблю все, що в моїх силах, аби зробити їй операцію та поставити на ноги.

Чотири роки тому, коли я опинилася на межі життя і смерті, а Марк мене залишив, не порозумівшись, тільки мама була поруч. Вона бачила моє скалічене тіло, розбите серце і порожню душу. Вона доглядала мене, підбирала правильні слова, знайшла пластичного хірурга, якому вдалося підправити мій ніс і підборіддя, відправила до психотерапевта, у якого вийшло хоч трохи допомогти мені вилізти з ями саморуйнування. Вона багатьом пожертвувала. Все було тільки для мене та про мене.

І за весь цей час власного особистого кошмару я ніколи не думала, що їй теж було погано. Напевно, їй було дуже боляче дивитися, як від її дитини залишається просто порожня хвороблива оболонка, а змінити вона нічого не могла. Хіба що проживати разом найтемніші дні, сподіваючись, що з'явиться промінчик світла.

Два роки тому через постійні стреси та неправильний спосіб життя у мами стався інфаркт, а тепер ми намагаємося допомогти їй.

Не все у наших можливостях, але поставити ці чортові стенти, щоб покращити кровопостачання її серця, ми просто зобов'язані. Я зобов'язана. І мені начхати, де я візьму гроші. Знайду.

— Їх точно буде два, — пояснює нам лікар, тикаючи ручкою у знімок маминих УЗД. — Ще два ми замовимо про всяк випадок, якщо вдасться пробитися з цього боку.

Я не медик, мої пізнання будуються виключно на шкільній програмі анатомії, але тут начебто все зрозуміло.

— А якщо не вийде? — уточнюю. Мені треба розуміти, як усе проходитиме.

— Тоді повернемо назад невикористані. Тільки в процесі я бачитиму, чи зможуть увійти всі. Зараз це важко сказати.

Чотири стента. Я зможу. Ми всі зможемо.

— А що буде далі? — нестримно цікавлюся я. — Цього достатньо буде?

Мені б дуже хотілося, щоб мама знову могла жити звичайним життям: піднятися на третій поверх без перепочинку, багато гуляти, працювати, та й просто вдихнути на повні груди, без болю. Адже вона ще така молода. Сорок п'ять — не вік. У неї все ще попереду.

— Це точно буде краще, ніж зараз, — лікар терпляче витримує мій погляд, розуміючи, що питань у мене буде ще багато. — Треба було ще два роки тому це робити, але не я тоді був із вами, Соне. Судини вигоріли, ми маємо допомогти серцю, інакше…

О, ні, тільки не це!

— Гаразд, я зрозуміла, — перебиваю його, щоб він у жодному разі не говорив при мамі, що буде інакше. — Скільки ми маємо часу?

Час. Гроші. Інакше…

— Якщо замовити їх зараз, вони будуть наступного тижня.

Мама сильніше стискає мою долоню, але я ніби не відчуваю цього.

Мені потрібна велика сума, щоб не тільки покрила ці стенти, а й саме стентування, ще догляд та ліки. Точно треба брати кредит, таких грошей на руках немає.

— Замовляйте! — ні секунди не сумніваючись, твердим голосом виношу своє рішення, а лікар лише киває.

Що йому ще лишається? А мені? Я зроблю все, щоб у мами стояли ці металеві каркаси, і навіть більше.

Тільки коли виходимо надвір, подумки складаю план дій, а мама в цей час дає зрозуміти всім своїм виглядом, що не задоволена таким розкладом.

— Що не так? — невиразно кліпаю очима.

— Соне, що означає “замовляйте”? — не витримує вона, і на нас одразу звертають увагу перехожі.

— Це означає, що вони їх замовлять і наступного тижня тебе прооперують, — втомлено видихаю, нема вже сили сперечатися на цю тему.

— Я не про це, — суворо промовляє вона, підійшовши ближче. — Де ми візьмемо на них гроші? Не дозволяю брати тобі кредит, це серйозно. Ти молода дівчина, навіщо вплутуватися у ці авантюри з банком? А якщо щось піде не так? Що тоді?

Ну почалося!

— А що ти пропонуєш? — не можу стриматись я. — Ти дихати вже нормально не можеш, я щоразу, йдучи на добу, боюсь, що тобі стане погано, а нікого поряд не буде.

Це мій найбільший страх. А ще почуття провини, що моє нездорове кохання до Марка зачепило маму також,  і тепер вона мучиться.