5.

— Не завадив, Софіє Сергіївно? — небезпечно дбайливо цікавиться колишній, зачиняючи двері номера.

Ми залишаємось удвох, й одразу ж починаю нервувати. Як завжди, у його присутності.

— Ні, що ви? — швидкими рухами розправляю за собою ліжко, з надією якнайшвидше звідси змитися. — Тут на столику тріщина, я прийшла оглянути збитки.

Судячи з погляду, йому взагалі до лампочки все, що я говорю. Що за гру він веде?

Варто визнати, виглядає Марк просто бездоганно: сірий костюм, біла сорочка, краватка, дороге взуття та годинник. Все в ньому практично кричить про силу та владу і вкотре доводить, що він уже далеко не той хлопець, яким був раніше.

Навіщо йому цей готель? Наскільки я вже встигла з'ясувати, переважно не з власної волі, звісно, бізнес його сім'ї в Європі. Це перший проєкт у нашій країні, і до того ж не наймасштабніший, тоді чому він сам тут знаходиться, а не якийсь заступник чи довірена особа, на крайній випадок?

Може, він знав, що я тут працюю, і тому сюди приїхав? Ні, це здається надто нереальним.

— Оглянули? — ненароком запитує Марк, прикусивши нижню губу.

Тримайся, Соне. Потрібно звикати. Тобі потрібний імунітет.

— Так, треба буде замінити столик, я доповім Ганні Павлівні й ми щось вигадаємо.

Сокольський повільно киває, а потім підходить ще ближче. Відчуваю його терпкий, з дерев'яними нотками, аромат, при цьому ловлю себе на думці, що він йому дуже підходить, хоч раніше запах був зовсім іншим.

Раніше взагалі все інакше було, тепер ми начебто ті самі люди, тільки в іншій реальності.

— Зручне ліжко? — вказує на мою “хмару”, не відриваючи від мене темних очей.

— Так, цілком, — швидко відповідаю, щосили намагаючись не почервоніти. — У “Сан-Мартін” всі ліжка зручні.

Він, я та ліжко. Востаннє такої комбінації на нас не було одягу, але зараз не час про це думати.

— На всіх лежала? — ніби прочитавши мої думки, Марк з цікавістю мене розглядає.

Він що, знущається?

— Ні, просто вони переважно однакові, — не знаю, до чого ці питання, але почуваюся я дивно. — Мені час іти, Марку Ігорьовичу, роботи багато. Вибачте.

Ні, я так не можу. Це сильніше за мене і потрібно набагато більше часу, ніж я думала. Одна справа страждати, коли він далеко, просто відтворюючи його образ по пам'яті, а зовсім інше, коли ось він, такий рідний і коханий, стоїть навпроти, а зробити нічого не можна.

Він чужий. Нас більше нема. Все. Кінець історії.

— Ти щось говорила про екскурсію, — нагадує мені Марк, не даючи змоги залишити цей злощасний номер.

Чорт. І хто мене за язик тоді тягнув?

Починаю метушитись, не хочеться тут залишатися ні на хвилину. За два роки роботи у цьому готелі я спілкувалася з різними людьми, була в таких нестандартних ситуаціях, що й не порахувати, але саме зараз не знаю, як поводитися і що потрібно робити.

— Екскурсія? — навіщось перепитую я. — Зараз?

— Так, мені хотілося б прогулятися і відволіктися від цифр. Приємне з корисним, як кажуть.

Впевнена: невдоволення яскраво виражене на моєму обличчі, і я не можу це приховати. Ніяк.

— Годі тобі, Соне. Досить вдавати, що тобі неприємне моє товариство, сама ж казала, що треба жити далі. Давай. Я не проти, — Марк незворушно знизує плечима, ніби це все суща дрібниця, а не трагедія моєї молодості.

За класикою жанру, він ще має запропонувати залишитися друзями, але це взагалі перебір. Які з нас друзі, якщо ми були настільки близькими раніше?

Здаюсь. Варіантів у мене не так багато.

— Як скажете, Марку Ігорьовичу. Ходімо, — жестом запрошую його у коридор, даючи зрозуміти, що можу здолати цей тур готелем.

Ми знаємо, що він у більш вигідному становищі, ніж я. Не я тут все вирішую. Він головний. А мені залишається тільки докласти зусиль і не поїхати мізками. Хоча моя захисна система бачить у ньому загрозу, і навколо горять червоні лампочки.

Але далі, ніби справляюся з собою, просто відключаю всі емоції. Сама не розумію, як у мене так виходить, але я ж, зрештою, професіонал.

Просто йду з ним поруч і постійно говорю й говорю. Розповідаю Марку про все, що я знаю. Дорогою нам зустрічається хтось із персоналу, я зупиняюся, називаю когось Марку, роздаровую всім хвалебні оди, і йдемо далі.

Сокольський лише ставить уточнювальні питання, тримається холодно, але водночас йому начебто все цікаво. Якоїсь миті розумію, що нічого страшного у нашій прогулянці немає, навпаки, йому це піде на користь. Нехай все бачить і знає, нам же приховувати, по суті, нічого.

— Готелю лише десять років, ліве крило збудували буквально три роки тому. Колись тут був звичайний міський пляж, внизу, а на місці будівлі стояла величезна арка. Місцеві називали її…

— Аркою закоханих, — закінчує за мене він, трохи усміхаючись. Напевно, за час нашої екскурсії настрій у нього покращився.

— Несподівано, — усміхаюся я. — Зазвичай ніхто про це не знає, я навіть звикла розумну корчити, розповідаючи міські історії.