3.

Марк

— Ти якийсь незадоволений, все нормально? — брат плюхається на диван поруч зі мною, поки я переглядаю бухгалтерський звіт “Сан-Мартін”.

— Начебто все пристойно, тільки людей тут дуже багато для такого часу, і мене це насторожує, — втомлено видихаю я.

— Позмінно працюють, навіть узимку, то концерти, то заходи. Ну, весілля там, дні народження, корпоративи. Місце класне, та й будівля нічого.

— І офіціантки з покоївками, з якими ти вже встиг познайомитись, так?

Що сказати? Молодий, безтурботний, тільки дай волю.

— Гей, маю право, — сміється братик, підморгуючи мені. — До речі, не лише офіціантки, так, брате? Я бачив, як ти спостерігав вранці за адміністратором. Сподобалася? Гарна дівчина.

Гарна, тут не посперечаєшся.

— Слухай, я щось втомився, — різко переводжу тему, не даючи можливості розвивати свої спостереження далі. — Іди до себе.

— Ні, ти так просто не позбудешся мене, Марку, — сідає зручніше, чекаючи подробиць, але не дочекається.

— Матвію, провалюй! Я не буду з тобою це обговорювати, — чомусь починаю нервувати, і мені це не подобається.

Напружені дні пішли, а може, й місяці, хто ж рахує?

Стільки років я не був у рідному місті, так не хотів сюди їхати, і коли вже переконав сам себе, що купити готель у Жорика Нікольського правильно — зустрів Соню. Це ж треба!

Вже два дні після нашої зустрічі думки до неї тільки й повертаються, більше ні про що думати не можу, і мене це дратує.

Варто було тільки побачити — і весь мій пофігізм полетів до біса, а броня ніби розкололася, як яєчна шкаралупа. На відстані справлявся краще, а тепер, коли між нами немає кілометрів, починаю божеволіти.

— Ви що, знайомі з нею? — молодший підозріло коситься на мене, ніби мій інтерес до жінки — щось надзвичайне. Хоча, якщо так, то в чомусь він має рацію.

Дивлюся на свій готельний номер — і вити хочеться. Я хочу додому, назад до Швейцарії, у свою квартиру, а не ось це все.

— Малий, іди реально до себе, — підводжуся з дивана, роблячи кілька кроків у бік вікна. — Хочу поспати. День був важким. А завтра буде ще важчим, бо треба розпочати розмову про скорочення штату. Це ти відпочивати приїхав, а дорослі мають працювати.

Матвій здивовано підіймає брови, але мовчить. Звісно, мовчить. Він знає, що краще зі мною не сперечатися.

Не те щоб я пишався таким форматом стосунків з братом, але після смерті батька я виконую обов'язки глави сім'ї, і якщо не осадити Матвія одразу, він сяде на голову.

— Гаразд, я йду, але наостанок хочу сказати, що тобі терміново потрібна подружка. Ти скоро на людей почнеш кидатися, Марку, — брат бере свій планшет і, пославши мені повітряний поцілунок, виходить із номера.

Засранець малий! Я навіть заздрю ​​його безтурботності та легкості. Колись і я був таким.

Сказати по правді, може, у його словах і є певний сенс, але шукати в цьому місті пригоди не хочеться, а починати щось традиційне з “особливою” дівчиною — табу. Досить вже однієї особливої, ще з першого разу не відпустило.

Софія.

Я був на ній схибленим, відколи побачив в університеті. Така солодка та спокуслива. Така ніжна. Саме та сама дівчина. Помітив її серед першокурсниць й одразу закохався.

Ми були разом майже рік, і мені з нею хотілося все й одразу. Навіть так буває, а зараз згадую ті почуття і дивуюся самому собі. Як можна було бути таким наївним?

Протягом останніх чотирьох років я тільки те й робив, що намагався її забути й весь той кошмар, який пережив від її зради.

Спочатку взагалі думав, що мізками поїду, але в бізнесі стільки справ, що ніколи було шкодувати. Мені довелося, зціпивши зуби, вдавати, що хочеться жити, що я той самий Марк. Хоча б заради матері та брата. У той момент кожен з нас когось втратив.

І нехай було важко, але я старався. Рівно до нашої зустрічі два дні тому. Мов переклинило — і почалася ломка. Не скажу, що забув, але тягне до неї конкретно. Навіть дихати важко.

Не можу сидіти в номері, виходжу на вулицю.

Повітря свіже й холодне, те, що потрібно. Цей квітень дуже відрізняється від погоди у Швейцарії, до чого теж потрібно звикнути, але мені зараз байдуже. Всередині все горить.

І тут, наче на замовлення, бачу її.

Соня завжди була гарною дівчинкою, а з роками стала ще кращою. Іде, вся така ділова, дупою виляє, а я зависаю на цьому баченні. Таку красуню пропустити просто неможливо. Навіть у темряві.

— Чому тебе ніхто не проводить до шлагбаума? — різко питаю я, і Софія практично підстрибує від переляку.

Я не планував її лякати, але ці прогулянки вночі на схилах вивели із себе.

Не знав, що вона на роботі. Все ж таки доволі пізно. Добре було б, якби Соня була на машині, адже глуха ніч, а навколо тільки море та схили. До літнього сезону майже півтора місяця, і після заходу сонця на вузьких вуличках ні душі, а вона одна.

— Тут темно і безлюдно, а підійматися, наскільки я пам'ятаю, хвилин п'ятнадцять.