2.

— Зараз уже йде підготовка повним ходом. Торік ми хотіли розширити басейн, навіть проєкт є. Звісно, немає поки що фінансування.

Цілих сорок хвилин Ганна Павлівна розповідає новим власникам про наші плани до продажу готелю. Вона всіляко хоче показати, що у нас були ідеї, що ми дуже любимо місце, де працюємо, і готові до будь-якої роботи, а я вдаю, що мене тут немає.

На щастя, зі мною ніхто не спілкується, не ставить запитань і навіть не дивиться у мій бік. Я лише адміністратор, нікому не цікаво, що думаю я. Та й що я взагалі думаю? Всі мої думки вже далекі від цього готелю, я загрузла в ностальгії, у спогадах.

Чотири роки старанно закривала цю частину свого життя, щоб в один момент все пішло до чортів собачих.

— Нам потрібен час, Ганно Павлівно, — коротко відповідає Марк, повністю зосереджений на документах, що лежать перед ним.

Презентація закінчилася, колектив розпустили й за великим круглим столом залишились лише обрані. Ті, хто знають готель “Сан-Мартін” найкраще.

Мимовільно кидаю погляди на Марка, намагаючись внутрішньо заспокоїтися. Як же ми зустрілися? Кому там нагорі стало нудно і він підкинув мені таку проблему, як улюбленого колишнього? Жорстоко та несправедливо.

Боже, він завжди таким гарним був, чи це освітлення таке? Серце барабанить як ненормальне! Коли я вже зможу піти?

— Перервімося на каву? — весело питає юрист Сокольського — добродушний повний чоловік, навіть не запам'ятала, як його звати. — Трохи, так би мовити, видихнемо. Для першого дня багато інформації, потрібно дозовано. Що скажете?

— Звісно! Як вам буде завгодно. Соне, розпорядись, будь ласка, — киває начальниця мені, і я різкіше, ніж повинна, підводжуся з місця.

Просто-таки удача вийти звідси.

Коли проходжу шлях до дверей, буквально відчуваю, як горять лопатки. Він впізнав мене, він дивиться. Знаю, що дивиться.

Вже в коридорі можу опанувати себе та спокійно видихнути. Мене точно звільнять, ось сто відсотків. Це неминуче. Навіщо йому нагадування у вигляді мене? Мало хто розходиться на добрій та позитивній ноті, а ми так взагалі вороги, можна сказати.

Ті самі спогади мене ніби прибивають, наче бетонна плита, і я повільно видихаю.

Він пішов тоді. Я пам'ятаю, як лежала у лікарняній палаті: купа трубок, стан жахливий, у серці дірка з розміром у кавун та його згаслий і розчарований погляд, ніби сама думка перебувати зі мною поряд робила йому боляче.

Стільки років минуло, а я так і не зрозуміла, за що мене як кошеня викинули? Тільки згодом дізналася, що Марк повністю оплатив моє лікування, знайшов найкращих лікарів і взяв на себе всі клопоти. Всі ці роки я думала, що відкупився, і злилася. Кожен день. Я знала, що в нього дуже заможна сім'я, але ніколи про це не думала, як про вигоду. Та і яка вигода, коли я ледве живою залишилася?

Прошу офіціантку з лобі віднести каву до конференц-залу, а сама ледь ногами пересуваю. Ця випадкова зустріч вибила з мене всі сили.

Треба опанувати себе, подихати та заспокоїтися остаточно. Не можна показувати, що його присутність мене напружує.

Виходжу на терасу, думки, як і ці хмари над головою — сірі та гнітючі. Що ж робити далі? Самій піти не варіант, мені потрібні гроші, без них мамі не зроблять операцію й одному Богові відомо, що буде далі. Я не маю права розкидатись такими посадами, але як тепер бути? Навряд чи Марк захоче бачити мене щодня, спілкуватись, а нам треба буде спілкуватися хоч зрідка.

Гучний нервовий стогін виривається з моїх грудей, і двоє охоронців обертаються на мене. Вдаю, що все нормально, йду вглиб тераси, сідаючи на диван. Трохи холодно, але це навіть на краще. Протверезить.

Серце стукає та стукає, голосно дихаю. Паніка накриває без розуміння, що робити далі. У голову лізуть непрохані думки, зовсім ненормальні думки, пов'язані з Марком. Крім злості та сум'яття, починаю відчувати щось ще, знати б ще, що це.

Дивлюся на море, воно сьогодні темного, жахливого кольору, хвилюється, вирує. Таке ж почуття і всередині мене, лише одна зустріч, а як мене накрило.

Запах диму цигарок вривається в ніздрі, і мене ніби пересмикує. Ненавиджу цей запах. Невже це охоронці? Взагалі здуріли! А якщо їх побачать постояльці?

Обертаюся і бачу лише темний силует одного з них, він стоїть спиною до мене на іншому кінці тераси та палить.

— Гей, що ти собі дозволяєш? — кричу йому, підводячись з диванчика.

Всі знають, що тут можна курити лише гостям, персоналу заборонено, тому я сповнена рішучості покласти цьому кінець, ще й висловитись. Взагалі страх втратили, особливо коли нові власники тут і ми всі перебуваємо у підвішеному стані.

— Хлопці, ви ж знаєте, що тут не можна… — різко зупиняюся та завмираю. Цей день просто не може бути гіршим.

Марк трохи повертається корпусом, розглядає мене з ніг до голови й усміхається, наче радий мене бачити, наче у нас немає за плечима такої страшної історії.

— Вибач… те. Тут просто не можна курити, а я подумала, що це охоронці, — одразу виправдовуюся я, відчуваючи, як горять щоки та вуха.

Ніколи не бачила, щоб він курив. У тому минулому житті він був спортсменом, навіть випивав рідко.