1.

Софія

Ненавидячи високі підбори, мчусь довгими коридорами готелю “Сан-Мартін”. Іноді в роботі так не зручно носити таке взуття, але всім начхати, це ж гарно. Перед постояльцями треба завжди бути на висоті, у прямому та переносному значеннях.

Вбитись можна.

— Соне, ну де ти ходиш? — начальниця зустрічає мене біля дверей конференц-залу, ніби я і справді спізнюся, але це не так. На годиннику рівно десята.

— Затори, — знизую плечима. Не буду сперечатися.

Вона помітно нервує, і я її розумію, не щодня нове начальство приїжджає. Можна сказати, сьогодні, вперше після продажу нашого готелю, ми побачимо нових власників. Нервують усі, аж до електрика, бо не знають, що буде далі. Раптом нас усіх звільнили? Невідомість просто жахлива.

— Так хвилююся, Соне, — продовжує голосити Ганна, а я заспокійливо гладжу її по руці. — Я їх уже бачила, такі молоді. Обоє. Ну що вони розуміють у готельному бізнесі?

Це риторичне питання, звісно, ​ тому не поспішаю щось відповідати. Ганна у цій справі вже майже двадцять років, вона знає тут усе, тому найбільше ненавидить, коли хтось вклинюється у її роботу. Особливо ті, хто не розуміє.

— Ось же підстава від Нікольського, — вона, як завжди, починає шукати винних.

На її думку, колишній власник кинув не лише своє дітище під танки, а й увесь колектив.

Хто знає, може, нова мітла взагалі захоче знести тут все і побудувати щось інше?

Коли пішли чутки, що наш маленький та затишний готель на березі моря продають, ніхто не повірив, адже все ж було добре, ми навіть не в сезон добре заробляли. Але Нікольський незабаром підтвердив чутки, навіявши лише паніку.

Хто купив? Як? Коли? І що з нами тепер буде? Усе трималося в таємниці, аж до сьогодні.

Зараз наш колектив познайомиться з новими господарями, і тільки після цього дізнаємося, на якому світлі взагалі знаходимося.

На посаді адміністратора я працюю два роки. Це стабільний і серйозний заробіток з огляду на те, що у нашій сім'ї я єдиний годувальник. Мені не можна залишитись на вулиці. Я маю показати себе з найкращого боку, щоб у нових власників щодо мене не виникло жодного сумніву. Але захищати грудьми будівлю перед зносом, звісно, не буду. Щоправда, з цим уже можна посперечатися — гроші зараз для мене на першому місці, і тому є низка причин.

— Як там мама, Соне? — ніби прочитавши мої думки, питає Ганна, намагаючись хоч трохи відволіктися.

Вони з мамою давно подруги, начальниця знає про проблеми із серцем і про те, що мамі потрібна дорога операція, на яку ми збираємо гроші.

— Нормально, — відповідаю. — Готується до операції, якщо все буде гаразд, то наступного місяця зроблять.

— Все буде добре, ось побачиш, — підбадьорює, але ми обидві знаємо, що сума, яку потрібно буде заплатити наприкінці реабілітації, є практично непіднімною.

Особливо для мене.

— Так, якщо нас не звільнять.

— Не звільнять, — хмуриться Ганна Павлівна, вона зубами триматиметься за це місце. — Що вони, зовсім дурні?

Цього ми якраз і не знаємо.

Ми заходимо до конференц-залу, де вже зібрався весь колектив, і, як керівна ланка, стаємо в центрі. Я бачу і відчуваю страх людей, нікому не хочеться бути звільненим, тим паче з такого гарного місця, але ніхто нічого зробити не може. Чекаємо.

Коли у мене вже майже виходить відгородитися від гнітючої атмосфери, відчиняються двері, і на порозі з'являються кілька чоловіків у дорогих костюмах. Одразу видно, що вони серйозні люди, особливо той, що йде другим. Впевнений та небезпечний.

Дихання спирає і підлога ніби починає обертатися. Не може цього бути!

Чоловіки з непроникними обличчями розглядають колектив, і я знову переконуюсь, що це не галюцинації.

Марк Сокольський.

Моє перше і єдине кохання. Мій перший та єдиний чоловік. Мій колишній. Мій біль і повне розчарування. Мій страх та особистий кошмар. Цей список можна продовжувати дуже довго, але зрозуміло одне — це той, хто безжально кинув мене чотири роки тому, коли я найбільше його потребувала, розбивши при цьому моє серце на дрібні уламки.

Через стільки років сліз і роботи над собою я думала, що забула його, а тепер він тут, весь такий гарний і серйозний, доросла версія, що викликає до себе повагу.

Це більше не той хлопець, випускник вишу, який хотів одружитися зі мною через місяць знайомства. Це дорослий та впевнений у собі чоловік.

Новий власник? Господи, хай ні, будь ласка! Тільки не це.

Марк сканує очима приміщення, розглядаючи людей, яких він, по суті, купив разом з готелем, і, здається, трохи довше, ніж хотілося, затримує погляд на мені. Інстинктивно поправляю свою обтислу сукню та розправляю плечі.

Впізнав? Ну, звісно, впізнав, не так я сильно змінилася за той час, що ми не бачилися.

Хоча краще б ні.

Розійшлися ми, м'яко кажучи, погано. Останнє, що він сказав перед відходом: “Намагайся не траплятися мені на очі” і, я успішно дотримувалася цього чи наказу, чи проханню.