8. Віолетта

Ця поїздка в Маямі дала свої результати. Їй зателефонували і запропонували співпрацювати. Здається все було так, як вона планувала, за винятком одного... Там - вона зустрілася Антона, і що гірше - переспала з ним на пляжі...

- О, Боже, як соромно! Яка я ідіотка! - вона почервоніла і плескнула собі по лобі долонею, наче відганяючи спогади про ту ніч... - А ще Андрій зі своєю пропозицією вийти заміж... Такого я точно не чекала! І що я тепер маю робити? Як мені соромно, я зрадила Андрію з чоловіком, який навіть не пам'ятає мене! От, ідіотка! Дурепа безмозгла! - подумки картала себе Віола: - Слава Богу, мені вистачило розуму не ляпнути про Святослава!

На всі запитання сина, про його батька, вона безжально його обманювала - відповідаючи, що його тато давно помер. А він тобі он, живе собі спокійно в Маямі, навіть не уявляючи, що у нього є син.  Цілком живий і здоровий, зваблює чергову пасію. Цікаво скільки у нього ще є дітей, про яких він не знає?! Можливо, я навіть не єдина, кого він не пам'ятає, а лише чергова в довгому списку підкорених жінок... Тьфу ти на нього! Хіба це має мене хвилювати? Я більше нічого не хочу знати про нього! Мені варто викинути з голови всі спогади про ту ніч. Це була помилка, просто велика помилка! Непорозуміння! Мені так соромно за цей вчинок, як я могла до такого докотитися? Хай йому грець! Як добре, що ми більше ніколи не побачимося! Мені треба зосередитися на роботі.

Залишилося тільки поговорити з Андрієм і все прояснити! Що це на нього взагалі найшло? Віола, так і не встигла обговорити його пропозицію з ним. Вона навмисно уникала їхніх зустрічей. Та рано, чи пізно - розмова мала відбутися. У двері постукали:

- Увійдіть? - вона сказала це не відриваючись від роботи. Зараз вона працювала над новою колекцією і вже практично завершила ескізи.

- Привіт, Віоло. Я хотів з тобою поговорити, маєш хвилинку? - в кабінет увійшов Андрій.

- Андрій? Добре, я теж вважаю, що нам треба поговорити. Але, давай ввечорі за вечерею. Я маю завершити ескізи. - Віола навіть не дивилася на нього.

- Віоло, я не розумію... Все було так добре, що на тебе раптом найшло? - він підійшов до її столу і сів навпроти неї.

- Андрію, ти ж бачиш, я працюю! - вона дужче стисла олівця, яким поправляла контури сукні на ескізі.

- Я серйозно, щось трапилося в Маямі? Ти вже чотири дні мене уникаєш! Не підіймаєш слухавку, коли я телефоную! Навіть на роботі, намагаєшся не пересікатися зі мною... - він пильно дивився на її опущене обличчя.

- Давай, поговоримо ввечорі! - вона робила вигляд, що зосереджена на ескізі.

- Чому ти не дивишся мені в очі? - він встав з крісла із силою гримнув долонями по столу. Прямо нависаючи над нею.

- Просто... мені це не подобається! - вона відклала олівець і відвернулася від нього.

- Віоло, глянь на мене! - в його голосі відчувалися сталеві ноти! - Віоло, я з тобою розмовляю! - він підвищив тон, ледь не переходячи на крик.

- Що? Що ти від мене хочеш? - вона повернулася до нього, в її карих очах читався страх. Його сірі очі стали темнішими, що свідчило про те, що він дуже розлючений.

- Я хочу почути відповідь на моє запитання! Що з тобою відбувається? - він ще ближче наблизив своє обличчя до неї. Здавалося, він хотів прочитати відповідь у її очах.

- Ти лякаєш мене! Це зовсім не схоже на тебе! - вона встала з крісла і відійшла на два кроки назад. Її зупинив підвіконник, в який вона вперлася спиною.

- А яким я, по-твоєму, повинен бути? - він обійшов стіл і за мить опинився в притул до неї. Вона потрапила в пастку, тікати було нікуди. Його холодний сірий погляд пронизував її наскрізь, він нахилився і промовив своїм сталевим голосом їй на вухо: - Моєму терпінню приходить кінець!

- Що...о ти маєш на увазі? - її обличчя побіліло, а голос тремтів.

- Я втомився від твоєї гри! Я хочу конкретних пояснень і чіткої відповіді! - він закотив очі і різко відійшов від неї. - Даю тобі останній шанс - сьогодні ввечорі в "Пікассо" о 20 год! - він сказав це і вийшов з її кабінету, сильно гримнувши за собою дверима. Вона так і стояла біля підвіконника, а її бліде обличчя злилося зі стіною. Серце втекло кудись в п'ятки, а в очах застиг переляк. Таким Андрія вона бачила вперше в житті. Що він мав на увазі? Що він хоче почути? Куди я знову влипла? О, Господи, дай мені сил! Їй треба було все обдумати. Схоже Андрій не жартував!

***

Андрій гримнув її дверима і направився в свій кабінет. Він був сильно розлючений і йому треба було випити! Скільки можна пудрити мені мізки? Я втомився від її гри, тримає мене, як свого цуцика біля себе! Так, я кохаю її, і навіть готовий прийняти її сина... Що їй ще потрібно? Адже, я стільки років був поряд, підтримував її і все робив, щоб вона почувалася щасливою! Хіба вона не помічає мою турботу? Коли я зробив їй пропозицію, а вона втекла нічого не пояснивши, я наче отримав від неї сильного ляпаса по обличчю. Тоді, я відчув таке приниження! Дідько, як вона посміла? Я так сильно розчарований! Його роздуми перервав стук у двері:

- Андрію Ігнатовичу! - в кабінет граційною ходою на шпильках увійшла Люся. - Можна? - ця пишногруда блондинка, років 25-ти, так і проявляла свій "професіоналізм" глибоким вирізом декольте.

- Люся? Що ти хотіла? - він зробив ковток віскі і піднявши брову, суворо глянув на неї.

- Я принесла документи по витратам на корпоратив, що на наступному тижні! Мені потрібен ваш підпис. Завтра, я маю передати їх фінансовому директору. - її пишні губи розтягнулися в фальшивій посмішці.

- Корпоратив? - він різко запитав, спробувавши згадати, про який Корпоратив йдеться.

- Так, корпоратив з нагоди річниці відкриття нашої фірми! Нам 5 років уже, ви забули? - здивовано запитала секретарка. Зазвичай, це вона все забувала, тому постійно робила записи у блокноті. На Андрія це не було схоже.

- А це що, вже на наступному тижні? Зовсім вилитіло із голови! - він відставив стакан і потер потилицю.