~•~ Предісторія

Я прокинулася з сильним головним болем, ледь розплющивши очі, які запекли від різкого світла. Туманним поглядом оглянула місце, в якому знаходилася. І це явно була не моя квартира:

- Де я? Що сталося? - ледь чутним голосом промовила я. В моєму горлі пересохло.

- Віоло, донечко, ти прокинулася? Хвала небесам! - мама тримала мене за руку і поправляла мою ковдру - Ти в лікарні!

- В лікарні? О Господи, малюк! - моя рука смикнулася до живота і запекла. До неї була прикріплена крапельниця.

- Не хвилюйся, доню... тобі вчасно надали медичну допомогу! З твоїм малюком все добре! Ти просто знепритомніла через сильний стрес і виснаження! - мама погладила мене по голові і поправила неслухняне пасмо волосся: - Боже, я так злякалася! Ти ледь не втратила малюка. Я викликала швидку і ми привезли тебе сюди. Тобі поставили крапельницю з вітамінами. - мама була засмучена, а її очі червоні й опухші. Мабуть проплакала всю ніч. Але вона старалася вести себе спокійно і стримано.

- Мам, я хочу пити! - спраглим голосом сказала я і спробувала сісти. В моїй голові знову запаморочилося.

- Зараз, зараз. - мама допомогла мені сісти і подала склянку води. Великими ковтками я випила воду і згадала, чому я тут:

- Мам, мені ніхто не дзвонив? Мій Буся... - і я знову розплакалася. - Він... Що з ним?

- Тихо-тихо, доню! - мама присіла на край ліжка і міцно мене обійняла: - Тобі не можна хвилюватися! - вона ніжно поплескала мене по спині. - Тобі треба поспати! А я спробую щось дізнатися. - мама допомогла мені знову прилягти і накрила мене ковдрою. Після чого, я одразу відчула дію ліків і провалилася у міцний сон.

***

Лисиця Ольга Іванівна стояла на коридорі і про щось тихо розмовляла зі своєю подругою:

- Олю, він теж у цій лікарні. Зараз в реанімації. Минулої ночі йому провели серйозну операцію. - сказала лікар-реанімолог - Галина Петрівна. Ми з нею дружили ще з аспірантури.

- Галино, на скільки все серйозно? Як пройшла операція? - запитала я свою подругу.

- Операція хлопця твоєї доньки - пройшла успішно, але... - вона різко обірвала свою відповідь на моє запитання.

Ми з нею домовилися не називати жодних прізвищ чи імен. Адже, хлопець Віоли був з дуже заможної і впливової сім'ї. Навіть зараз, перед лікарнею було купа журналістів...

- Але що? - суворо запитала я.

- Олю, ти знаєш... що можуть бути несподівані наслідки. В нього може  бути амнезія (тимчасова втрата пам'яті) - це у кращому випадку. Або він стане інвалідом. Він потрапив у страшне ДТП і дивом вижив. - пошепки розповідала мені подруга.

- Я знаю. Сподіваюся, все буде добре! - саме зараз все так ускладнилося.

- Ой, Олю, не знаю! Не знаю! - заперечливо помахала головою вона - Всі чекають, коли він прокинеться. Результати аналізів мають бути сьогодні. І ще потрібно зробити всі необхідні обстеження! Якщо будуть якісь новини, я обов'язково повідомлю! - сказала занепокоєна Галина і направилася в свій кабінет.

- Дякую, подруго! - і я знову повернулася в палату до Віолети. Вона ще спала.

- Боже, і що я маю їй сказати? Адже їй не можна хвилюватися. Вона й так, ледь не втратила малюка. Бідна моя, донечко, скільки важких випробувань звалилося на твою юнну голову?

***

Тимофій Аркадійович стояв біля палати свого сина і спостерігав за ним через вікно. Адже в реанімацію не можна було заходити. Як таке могло статися з його єдиним сином?

Його син - був чудовим водієм і зовсім не вживав алкоголь. Та він навіть не палив сигарети, завжди правильно харчувався і займався спортом. То чому він потрапив в цю страшну аварію? Може, все це було зовсім не випадково? Адже в юристів завжди купа ворогів. Господи, хоч би він прийшов до тями і все закінчилося добре! Після його стажування в Штатах, через 3 р, - він мав очолити їхній сімейний бізнес.

Так, була ще Анфіса - його молодша донька, але її цікавили тільки тусовки, бомонд і світські раути. Як вона керуватиме величезною юридичною фірмою? Філії, якої знаходилися по всій країні, і навіть - закордоном. Та вона потопить сімейний бізнес, ще за перший рік свого керівництва. А цей бізнес заснував ще мій батько, років 50 тому.

- Тимофіє Аркадійовичу, зайдіть до мене в кабінет. - це був голос лікаря.

- Богдане Івановичу, доброго дня! Розкажіть мені про стан мого сина. - я потис руку лікарю, який жестом запросив мене присісти на стілець навпроти нього:

- Так, саме про це я хотів з вами поговорити. Сідайте!

- Як його стан? Коли він отямиться? - схвильовано запитав я.

- Його стан можна охарактеризувати, як - стан середньої важкості. Сьогодні ввечорі він має прийти до тями. Ми проведемо всі необхідні обстеження і зможемо зробити висновки. Аналізи у нього хороші, тому все залежить від нього! - лікар відклав папери, які розглядав на стіл і глянув на мене. Коли раптом в кабінет з страшенним стуком влетіла медсестра і захеканим голосом повідомила:

- Лікарю, пацієнт прийшов до тями! - ми швидко підійнялися і направилися до палати пацієнта.

***

Я повільно відкрив очі, через затуманений погляд пробивалося яскраве світло, яке мене сліпило. Чоловік у білому халаті світив мені ліхтариком в очі і щось говорив. Але, я чув його слова не чітко і вони лунали десь з далини. Голова страшенно боліла:

- Де я? Що трапилося? - ледь чутно прошепотів я. Мої губи пересохли і потріскалися, в роті було гірко, а в горлі стояв комок.

- Юначе, ви мене бачите? Скільки пальців я показую? - говорив до мене чоловік. Я не розумів, що відбувається, все розпливалося перед очима:

- Два? Три? Я не знаю. - мені важко було говорити, все тіло боліло.

- Не погано. Отже, з зором і слухом у нього все добре. - звернувся він до Тимофія Аркадійовича і знову переключився на мене:

- Юначе, ви в лікарні. Я ваш лікуючий лікар - Богдан Іванович! - заспокійливим тоном сказав чоловік. - Вам поки що не можна розмовляти! Ви мене розумієте? - цей лікар дратував мене, я кивнув.