Розділ 61. Через роки...

Роки плинули, мов швидкі ріки, наповнюючи життя Єви та Дамира новим змістом. Колишні тіні розвіялися остаточно, залишивши по собі лише спогади, що слугували нагадуванням про пережите та ціну їхнього щастя. Вони оселилися у затишному будинку на березі озера в італійській провінції, де сонце завжди було яскравим, а повітря наповнене ароматами квітів. Це було місце, де вони могли нарешті дихати на повні груди.
Дамир повністю присвятив себе родині та своїй новій, законній справі. Його консалтингова фірма з питань безпеки, де він використовував свій унікальний досвід для захисту, а не для нападу, процвітала. Він більше не зникав на тижні, не ховався в тіні. Його життя стало відкритим і прозорим, як чиста озерна вода. На його обличчі, яке колись було постійно напруженим, тепер часто грала спокійна, задоволена посмішка. Він навчився жити без адреналіну, знаходячи справжнє щастя в простих речах.
Єва, зі свого боку, розквітла, як її улюблена конвалія. Вона відкрила невелику архітектурну студію, що спеціалізувалася на екологічних проєктах, об'єднуючи свою пристрасть до мистецтва та природи. Її роботи були відомі своєю гармонійністю та інноваційністю. Кожного дня, коли вона працювала над новими кресленнями, її надихала думка про їхній спільний дім, про їхню сім'ю.
Найбільшою радістю їхнього життя стали діти – маленька донька, Лілія, з Євиними світлими очима та Дамировою рішучістю, і син, Артем, з його чорнявим волоссям та допитливим поглядом. Вони були втіленням їхнього кохання, їхньою обіцянкою майбутнього. Дамир, що колись був безжальним бійцем, тепер був ніжним і турботливим батьком, який годинами грався з дітьми, читав їм казки та навчав їх життєвим премудростям.
Бабуся Єви, що жила поруч, насолоджувалася роками, проведеними з онуками, бачачи щастя своєї Єви, яке вона вважала вже втраченим. Олеся часто приїжджала в гості, привозячи подарунки та сміх. Їхні стосунки з Євою були міцними, як ніколи, і вони надолужували всі роки розлуки, ділячись секретами та планами на майбутнє.
Максим, що отримав другий шанс, зник з їхнього життя, як і обіцяв. Дамир не шукав його, але вірив, що він знайшов свій шлях спокути. Світ тіней зник для них, залишившись лише далеким відлунням минулого.
Кожного травня, коли навколо будинку розквітали конвалії, Єва і Дамир збирали букет і ставили його на стіл. Вони дивилися на ці тендітні квіти, і в їхніх очах відбивалися всі пережиті труднощі, всі випробування, що вони подолали.
– Пам'ятаєш? – шепотіла Єва, торкаючись пелюсток. – Мій коханий Травень.
– Наш вічний Травень, – відповідав Дамир, обіймаючи її. – Кожен день з тобою – це мій Травень.
Їхнє кохання, загартоване в полум'ї небезпеки, стало незламним. Воно було фундаментом їхнього нового життя, світлом, що розвіювало будь-які тіні. Вони навчилися цінувати кожну мить, кожну усмішку, кожне слово. Вони були вдячні долі за те, що пройшли крізь усі випробування і знайшли свій власний, ідеальний світ, де панували спокій, радість та безмежне кохання. Їхній роман був не просто історією виживання, а гімном коханню, що здатне перемогти будь-які перешкоди і розквітнути навіть після найтемнішої ночі. І їхній Травень, що колись був символом небезпеки, тепер став символом вічного щастя.