Розділ 57.

Дамир бився, як розлючений лев. Кожен його рух був вивірений, кожен постріл – смертоносний. Він використовував переваги темряви та знання лабіринтів бункера. "Майстер" недооцінив його. Він думав, що зламає його, але лише розпалив у ньому лють. Лють, що живилася страхом за Єву, яка була так близько, але водночас так недосяжна. Він знав, що його час обмежений. Він мав вирватися, знайти її і покінчити з цим кошмаром раз і назавжди.
Під час перестрілки Дамир відчув різкий біль у боці. Куля. Вона пропалила плоть, але не торкнулася життєво важливих органів. Він стиснув зуби, біль лише додав йому рішучості. Він не мав часу на слабкість.
Він відступав, відстрілюючись, ведучи ворогів за собою, подалі від шляху, яким втекла Єва. Він чув, як двері його камери відчиняються, і це означало, що Майстер виявив його втечу. Час спливав.
Раптом, у хаосі бою, пролунав дзвінок. Дамир встиг відповісти на зашифрований канал.
– Босе! – голос Олега був напруженим, але сповненим полегшення. – Єва на зв'язку! Вона вибралася! І вона дала нам координати! Ми вже в дорозі!
Ця новина була для Дамира, як ковток свіжого повітря. Єва жива! Вона в безпеці! Він відчував, як нова сила наповнює його. Це був сигнал. Сигнал, що він не один.
– Зрозумів, Олегу! – промовив Дамир. – Забезпечте прикриття. Я виманю їх на поверхню. Готуйтеся до штурму!
Він розірвав зв'язок і кинувся вперед, використовуючи останню гранату. Вибух струсонув коридори, змусивши ворогів відступити. Дамир скористався цим моментом, щоб вирватися нагору.
Коли він виліз на поверхню, його обличчя обдув свіжий нічний вітер. Він опинився посеред того ж занедбаного складу, де, мабуть, тільки-но була Єва. Він побачив вдалечі вогні, що наближалися. Це були його люди.
Але разом з тим, він побачив і темні силуети, що з'являлися з тіні. Це були не охоронці Майстра. Їхня манера пересування, їхня зброя – все вказувало на те, що це були інші. Це були ті самі нові гравці, про яких попереджав Альфа, ті, що з'явилися після падіння Ляльковода. Їхніми лідерами були дві фігури, що виділялися на тлі інших – жінка з довгим чорним волоссям і чоловік з холодною, зверхньою усмішкою. Їхні обличчя були йому знайомі. Вони були його давніми ворогами, що колись давно вже намагалися його знищити.
Жінка, яку називали Медузою, була відома своєю жорстокістю і вмінням маніпулювати людьми. Чоловік, Привид, був майстром прихованих операцій і вбивств. Їх вважали мертвими, але вони, як і тіні, повернулися, щоб переслідувати його. І тепер вони були тут, щоб покінчити з ним.
– Дамире, – промовила Медуза, її голос був низьким і сповненим злоби. – Нарешті ми зустрілися. Ти думав, що позбувся нас?
Привид посміхнувся.
– Ти зруйнував нашу імперію. Тепер ми знищимо твою.
Дамир не став відповідати. Він знав, що слова тут були зайві. Це була особиста вендета, що тягнулася роками, і він мав покласти їй край. Він підняв свою зброю, готовий до бою.
У цей момент з боку дороги з гуркотом зупинилося кілька машин. З них вискочили Альфа, Чарлі та інші бійці Дамира. Вони були добре озброєні, готові вступити в бій. Але, на подив Дамира, серед них був і Максим. Він вийшов з машини, його обличчя було блідим, але в очах читалася рішучість. Він тримав у руках автомат, готовий до бою.
Дамир подивився на нього з подивом.
– Максиме?
– Я казав Єві, що хочу спокути, – відповів Максим, його погляд був твердим. – Я не брехав. Я допомагатиму тобі.
Це був несподіваний поворот. Союз, що народився зі зради, але тепер спрямований проти спільного ворога. Дамир кивнув йому, визнаючи цей несподіваний альянс.
Медуза та Привид роздратовано подивилися на Максима.
– Зрадник! – прошипіла Медуза.
Бій спалахнув з новою силою. Постріли, вибухи, крики. Це була остання битва, кульмінація років протистояння. Дамир бився з усією люттю, що накопичилася в ньому, з думками про Єву, про її безпеку, про їхнє майбутнє. Він знав, що це може бути його останній бій. Але він був готовий. Заради свого коханого Травня, що чекав на нього десь там, за обрієм, він був готовий іти до кінця.