Розділ 56.

Єва просувалася вентиляційною шахтою, її тіло було суцільним болем. Кожен рух віддавався тупим ниттям у м'язах, але вона не зупинялася. Ззаду долинав шум бою — постріли, крики, глухі удари. Це був Дамир. Він бився, прикриваючи її відступ, відволікаючи увагу ворога. Ця думка надавала їй нових сил.
Шахта була темною і пильною, повітря важке. Вона повзла на колінах, іноді зупиняючись, щоб перевести подих. Вона не знала, куди веде цей тунель, але вірила Дамиру. Її інстинкти, загострені в цій нелюдській ситуації, підказували, що вона рухається у правильному напрямку.
Раптом, попереду з'явилося світло. Яскраве, сліпуче. Вона прискорила рух, її серце забилося швидше. Це був вихід.
З останніх сил Єва протиснулася крізь вузький отвір і випала назовні. Вона опинилася в якомусь старому, занедбаному підвалі. Навколо неї були купи сміття, пил і павутиння. Але було повітря. Свіже, хоч і сире.
Вона швидко підвелася, озираючись. Попереду були металеві сходи, що вели нагору. І десь далеко, зверху, долинав слабкий звук вітру. Це була її надія.
Єва кинулася до сходів, її ноги ледь тримали її. Вона підіймалася, відчуваючи, як її м'язи горять від напруги. Вона чула, як з-під землі долинають постріли. Дамир все ще бився. Вона мала поспішати.
Нарешті, вона дісталася до останнього щабля. Попереду був важкий металевий люк, що, очевидно, вів на поверхню. Він був зачинений на масивний засув. Єва спробувала зрушити його, але він не піддавався. Паніка знову підступила до горла.
І тоді вона відчула, як її рука натрапила на щось гостре. Це був невеличкий шматок металу, що відколовся від старих сходів. Він був гострий, як лезо. З останньою надією, Єва почала вставляти його в щілину між засувом і рамою, намагаючись відсунути його. Її пальці були подряпані, але вона не здавалася.
Знизу, з глибини підземелля, пролунав потужний вибух. Земля затремтіла, і Єва ледь не впала. Це був Дамир. Він, мабуть, використовував якусь вибухівку, щоб створити хаос і відволікти ворогів.
Вибух змусив засув здригнутися. Єва щосили натиснула на нього, і нарешті, з металевим скреготом, він піддався. Вона відштовхнула важкий люк, і її обличчя обдув свіжий нічний вітер. Над нею було зоряне небо. Свобода!
Вона вилізла назовні. Вона опинилася посеред занедбаного складу, на околиці міста. Навколо стояли старі, іржаві контейнери та зруйновані будівлі. Це було глухе місце, і це було добре.
Але що з Дамиром? Вона не могла залишити його. Вона знала, що він ризикував усім, щоб дати їй шанс. Вона повинна була йому допомогти.
Єва дістала телефон. Руки її тремтіли, коли вона набирала номер Олега, який їй дав Максим.
– Олегу! – її голос зривався. – Це Єва. Дамир у пастці. У підземному бункері під старим складом на околиці. Його тримає Майстер. Будь ласка, терміново потрібна допомога!
Олег, який, мабуть, уже знав про проблеми Дамира, одразу ж зрозумів.
– Єво? Ти жива?! Добре! Ми вже в дорозі! Я все організую! Тримайся!
Він дав їй координати, куди прибуде команда Дамира. Єва відчувала, що сили залишають її. Але тепер вона мала чітку мету. Вона мала дістатися до своїх, щоб вони могли врятувати Дамира.
Вона кинулася бігти через склад, її ноги ледь слухалися. У голові лунав лише один заклик: "Дамир! Я йду!". Вона бігла крізь темряву, через руїни, до світла, до надії, до свого коханого Травня, який чекав на неї в темниці, борючись за їхнє спільне майбутнє. Її вогняний шлях до свободи тільки починався, і вона була готова пройти його до кінця.