Розділ 52.

Дамир не чув слів Єви, коли вона вигукувала йому своє прощання на автовідповідачі. Його світ уже був поглинутий новим випробуванням. Він опинився в пастці, яку для нього підготував "Майстер", новий гравець на тіньовій арені, що з'явився після падіння Ляльковода. Це була не просто в'язниця, це було місце, створене для того, щоб зламати його волю, витягти з нього інформацію, а потім знищити.
Його тримали в одиночній камері, темній і холодній, де час втрачав своє значення. Харчування було мінімальним, а допити – жорстокими, але витонченими. Його не били, але Майстер був майстром психологічних ігор. Він намагався посіяти сумніви, розхитати його віру, змусити видати інформацію. Він говорив про Єву, про те, що вона страждає, що вона сама, що він залишив її напризволяще.
Але Дамир був загартований у боях. Він пережив багато, і його воля була незламною. Він мовчав, його обличчя залишалося непроникним. Він знав, що кожен його подих – це крок до їхньої перемоги. Але всередині він горів. Він думав про Єву. Про її усмішку, її світлі очі, її дзвінкий сміх. Її образ був його щитом, його захистом від їхніх тортур.
Коли Майстер згадав, що Єва перебуває в сусідній камері, серце Дамира стиснулося від болю. Він чув її кроки, її приглушене дихання, її стогони у сні. Він відчував її страх, її відчай. І це було гірше за будь-які фізичні тортури. Його мучила думка, що він не зміг її захистити, що вона страждає через нього.
Кожен удар по її камері, кожний її зойк, що, здавалося, доносився крізь товсті стіни, був ударом по ньому. Він стискав кулаки до крові, його зуби скрипіли, але він не видавав жодного звуку. Він знав, що його мовчання – це їхній єдиний шанс.
І саме в цій темряві, у цій безвихідній ситуації, його кохання до Єви розквітло з новою, непереборною силою. Він зрозумів, що вона – його єдине світло, його сенс. Усі його попередні сумніви, його вагання, його страх перед "нормальним" життям здавалися тепер такими дрібними, такими неважливими. Він хотів її поруч. Він хотів прокидатися поруч з нею, бачити її усмішку, чути її сміх.
Його думки поверталися до того моменту, коли вони вперше зустрілися, до того, як його світ поглинув її. Він згадав її рішучість, її стійкість, її здатність бачити добро там, де він бачив лише темряву. Вона була тим, що він втратив, тим, що він прагнув віднайти.
"Якщо я виберуся звідси, – думав він, його очі були зосереджені на порожнечі, – я зроблю все, щоб вона була щаслива. Я покину цей світ. Я зроблю все, що потрібно".
Він уявляв їхнє весілля. Єву в білій сукні, що йде до нього по проходу. Їхні обітниці, їхнє спільне майбутнє. Дітей, що бігають по будинку. Тихий вечір, проведений разом, без страху, без небезпеки. Це була мрія, що тримала його на плаву, його маяк у цій темряві. Він розумів, що його боротьба ще не закінчена, але тепер у нього була мета, яка перевершувала все інше. Він мав вижити. Вижити заради неї. Вижити, щоб одружитися з нею.
Дамир прислухався. З сусідньої камери долинав ледь чутний звук. Це був Єва. Він відчував, що вона бореться. І це давало йому силу. Він знав, що вона сильна. Вона витримає. І він витримає.
Його обличчя було твердим, а погляд – рішучим. Він не знав, як, але він вибереться звідси. Він знайде її. І він запропонує їй руку та серце. Його коханий Травень ще не згас. Він лише чекав, щоб розквітнути з новою силою, вирвавшись із обіймів темряви.