Розділ 51.

Темрява знову поглинула Єву. Слова "Майстра" лунали в її вухах, мов зловісне відлуння. Дамир поруч. Страждає. Через неї. Ця думка була нестерпною. Вона намагалася кричати, битися, але лише відчувала, як її сили покидають її. Тіло відмовлялося слухатися, а скотч на роті не давав видати й звуку. Відчай повільно обволікав її, загрожуючи поглинути повністю.
І тоді, у цій безпросвітній темряві, свідомість Єви раптом відлетіла в минуле. Мозок, шукаючи порятунку від жахливої реальності, занурився у спогади, де все було інакше, де було світло, тепло і невинність.
Вона згадала своє дитинство. Теплі літні дні, наповнені сонцем і запахом польових квітів. Бабусина хата, що пахла свіжоспеченим хлібом і травами. Вона бачила себе маленькою дівчинкою, що бігає босоніж по зеленій траві, сміється від щирого серця, ловить метеликів. Голос бабусі, яка співала їй колискові вечорами, та її ніжні, зморшкуваті руки, що гладили по волоссю. Усі ці спогади були настільки яскравими, настільки реальними, що вона майже відчувала лагідний вітерець на своїй шкірі. Дитинство було оазисом безтурботності, недоторканим світом, де не було місця страху та зраді.
Потім спогади перенесли її в юність. Шкільні роки, перші закоханості, мрії про майбутнє. І поруч з нею завжди була Олеся – її сестра, її найкраща подруга, її опора. Олеся була старшою на три роки, більш розважливою, але водночас такою ж авантюрною. Вони були нерозлучними. Ділили секрети, мріяли про велике місто, про успіх. Разом обирали факультети, уявляли, як житимуть разом у студентському гуртожитку.
Єва згадала їхню спільну мрію – відкрити власну архітектурну студію. Олеся була більш схильна до теорії, Єва – до практики, до креслення, до створення чогось реального. Вони доповнювали одна одну і були впевнені, що їхнє партнерство буде ідеальним. Їхні розмови тривали до пізньої ночі, наповнені планами, ідеями, сміхом.
Але потім прийшла сварка. Глупа, безглузда сварка, що почалася з дрібниці – через невеликий проєкт, над яким вони працювали разом, через різницю в поглядах. Слова, сказані в запалі, виявилися надто гострими, надто болючими. Обидві були надто гордими, щоб першими зробити крок до примирення. Дрібна образа переросла у стіну мовчання.
"Через свою тупість", – гірко подумала Єва. Вона згадала, як Олеся намагалася зателефонувати їй, як приходила до її квартири, але Єва, ображена до глибини душі, відмовлялася з нею спілкуватися. Вона думала, що час загоїть рани, що Олеся зрозуміє, що вона вибачиться. Але час ішов, а примирення так і не настало. Олеся поїхала до іншої країни, і їхні шляхи розійшлися. Єва отримала короткого листа, де Олеся писала, що вона більше не може чекати, що їй потрібно рухатися далі. Відтоді вони не бачились, не розмовляли.
І тепер, у цій темній, холодній камері, з усвідомленням того, що її коханий поруч, але недосяжний, Єва відчула гострий укол жалю. Вона згадала, як Олеся завжди була її опорою, її голосом розуму, її сестрою, яка любила її попри всі її недоліки. Як вона могла бути такою дурепою? Як могла дозволити гордості зруйнувати найважливіші стосунки в її житті?
Ці спогади, що прийшли так раптово, були не лише джерелом болю, а й дивної сили. Вони нагадали їй про її власну сутність, про те, ким вона була до того, як її життя занурилося в тінь Дамира. Вона була сильною, рішучою, здатною боротися. І вона мала людей, які її любили.
У цій темряві, наодинці зі своїми думками, Єва прийняла рішення. Вона не здасться. Вона боротиметься за Дамира, за себе, за своє майбутнє. І якщо їй вдасться вижити, вона знайде Олесю. Вона вибачиться. Вона поверне свою сестру. Це була її нова обіцянка, її новий стимул. Травень ще не зів'яв, і вона була готова боротися за кожен його пелюсток, навіть якщо це означало згадати всі болючі спогади з минулого.