Розділ 50.

Свідомість повернулася до Єви повільно, болісно. Голова розколювалася від тупого болю, а тіло здавалося важким і неслухняним. Вона відчувала холод і вогкість, запах цвілі та металу. Коли вона розплющила очі, її погляд зустрівся з повною темрявою. Лише крізь ледь помітні щілини десь високо над нею пробивалися тьмяні смужки світла, що не давали відчуття повного хаосу, але й не розвіювали його.
Вона спробувала поворушитися, але виявила, що її руки й ноги міцно зв'язані. На роті відчувався грубий скотч, що не давав видати й звуку. Паніка, що знову охопила її, була майже непереборною. Вона згадала слова Максима, його попередження. "Очі Темряви". Це не був Дамир, це були його вороги, і вона знову була в їхніх руках.
Кілька годин, а можливо, й ціла вічність, Єва провела в цілковитій ізоляції. Вона чула лише власне прискорене дихання і стукіт свого серця. Кожна секунда була наповнена страхом і відчаєм. Вона намагалася оцінити своє місцезнаходження, але темрява і звукоізоляція не давали жодних підказок. Це була якась підземна в'язниця, чи бункер, настільки глибоко захований, що жоден звук із зовнішнього світу не досягав її.
Нарешті, двері зі скрипом відчинилися, і в камеру проникло сліпуче світло. Єва заплющила очі, засліплена раптовим спалахом. Коли вона знову розплющила їх, то побачила перед собою чоловіка. Він був високий, стрункий, з сивим волоссям і надзвичайно проникливими, майже скляними очима, що, здавалося, бачили її наскрізь. Його обличчя було спокійним, майже байдужим, але в ньому відчувалася якась холодна жорстокість. Він був одягнений у дорогий костюм, що здавався недоречним у цьому похмурому місці.
Поруч з ним стояв інший чоловік, з грубим, шрамованим обличчям. Це був той самий, хто заштовхав її в мікроавтобус.
– Привіт, Єво, – промовив сивочолий чоловік, його голос був тихим, але владним. Він говорив без акценту, але в його вимові відчувалася якась старовинна, аристократична манера. – Радий вітати тебе в нашому скромному притулку.
Він зробив жест, і шрамований чоловік зняв скотч з її рота. Єва закашлялася, відчуваючи сухість у горлі.
– Хто ви? – прохрипіла вона. – Що вам від мене потрібно?
Чоловік посміхнувся, але його посмішка не досягла очей. Вона була більше схожа на гримасу.
– Я – той, хто тримає нитки. Називай мене Майстром. А ти, моя дорога, – дуже цінна особа. Ключ до вирішення наших проблем.
– Я нічого не знаю! – вигукнула Єва, намагаючись стримати тремтіння в голосі.
Майстер зробив крок ближче, його очі не відривалися від неї.
– Ти знаєш. Ти – його слабкість. Твій Дамир – це проблема. Він зруйнував нашу організацію, він перешкодив нашим планам. І тепер він заплатить за це.
– Де він? – прошепотіла Єва, її голос був ледь чутним.
– Він у нашому розпорядженні, – відповів Майстер, і в його голосі пролунала зловісна нотка тріумфу. – Він у сусідній камері. І він чує кожне твоє слово. І кожен твій крик.
Серце Єви завмерло. Дамир. Так близько, і водночас так далеко. Він у полоні. І він страждає.
Майстер сів на стілець, що був поруч, склавши руки на грудях.
– Нам потрібна інформація, Єво. Інформація, яку має Дамир. Про його зв'язки, про його методи, про його джерела. І ти нам її даси. Або ж… він заплатить за твоє впертість.
Він зробив паузу, даючи її словам проникнути в неї.
– Ти будеш нашою приманкою, Єво. Ми змусимо його зламатися. А коли він зробить це, ми знищимо його. І тоді ми зможемо продовжити наші плани.
Єва відчула, як її душу охоплює холодний жах. Це було гірше за смерть. Її використовували, щоб знищити його. Вона дивилася на Майстра, на його спокійне, жорстоке обличчя, і розуміла, що він не зупиниться ні перед чим.
– Я нічого не скажу, – прошепотіла вона, її голос був сповнений рішучості, незважаючи на страх. – Я ніколи не зраджу його.
Майстер лише сумно посміхнувся.
– Ти дуже наївна, дитинко. Кожен має свою ціну. І ми знайдемо твою.
Він підвівся, його очі заблищали.
– Час йде, Єво. І твій коханий Травень… він скоро зів'яне в цій темниці.
Двері знову зачинилися з гучним скрипом, зануривши Єву в темряву. Але цього разу вона не була сама. Вона знала, що Дамир поруч. І цей факт, хоч і був сповнений болю, водночас давав їй сили. Вона була в пастці, але її воля не була зламана. Вона буде боротися. За себе, за Дамира, за їхнє кохання. За їхній коханий Травень, що, попри все, продовжував жити в її серці.