Розділ 47.

Єва намагалася жити "нормальним" життям у Києві, але це було схоже на гру актора, що грає щасливу людину. Вона повернулася до роботи, занурилася в проєкти, намагалася відвідувати виставки та зустрічатися з друзями. Бабуся, повільно одужуючи, стала її єдиним світлим променем. Але щоразу, коли телефон дзвонив, або коли за її спиною чулися кроки, її серце завмирало, а долоні пітніли. Вона розуміла, що звільнилася від Дамира, але не від тіней, які його оточували.
Про Максима вона намагалася не думати, але його зрада залишила глибокий шрам. Вона відчувала себе наївною, сліпою, і ця думка роз'їдала її зсередини. Їй було важко довіряти людям, і вона стала ще більш замкнутою.
Одного дня, повертаючись з роботи, Єва помітила, що за нею спостерігають. Це було не чітке усвідомлення, а лише інтуїтивне відчуття, що володіють ті, хто пережив травму. Вона звернула за ріг, потім ще раз, але відчуття погляду за спиною не зникало. Їй здалося, що вона бачила темний автомобіль, що повільно їхав паралельною вулицею. Паніка почала наростати.
Вона прискорила крок, потім побігла. Забігла до першого-ліпшого супермаркету, змішалася з натовпом, намагаючись сховатися між полицями. Вона дихала важко, серце шалено калатало. "Цього не може бути. Це просто параноя", – шепотіла вона собі. Але її внутрішній голос кричав, що ні. Це було не так.
Коли вона вийшла із супермаркету, вона вирішила діяти інакше. Замість того, щоб іти додому, вона взяла таксі та поїхала до подруги, вигадавши якусь відмовку. Її квартира більше не здавалася безпечною.
Наступні дні були суцільним кошмаром. Вона постійно озиралася, змінювала маршрути, уникала звичних місць. Вона відчувала, що її переслідують, але не могла цього довести. Це було схоже на гру "кішки-мишки", де вона була мишкою, а невідомий ворог – кішкою. Вона не знала, хто це, але розуміла, що це пов'язано з минулим Дамира.
Її страх зростав з кожним днем. Вона не могла спати, її апетит зник. Вона була виснажена психологічно. Вона усвідомила, що її рішення "піти від проблем" було лише ілюзією. Вони наздогнали її, і цього разу вона була беззахисною. Без Дамира.
Одного вечора, коли вона сиділа в кав'ярні, намагаючись відволіктися, її телефон задзвонив. Номер був прихований. Вона вагалася, але відповіла.
– Слухаю.
На іншому кінці дроту пролунав голос, який вона колись вважала голосом друга. Голос Максима.
– Привіт, Єво. Я знаю, що ти зараз думаєш. Але я не ворог тобі.
Серце Єви стиснулося від жаху і люті.
– Що тобі потрібно? Ти вже зробив достатньо!
– Тобі потрібна допомога, Єво, – голос Максима був спокійним, але в ньому відчувалася якась дивна нотка. – Ти в небезпеці. Набагато більшій, ніж ти думаєш. І твій Дамир… він зараз не може тобі допомогти. Він сам у пастці.
Єва почувалася так, наче хтось вдарив її під дих. Дамир у пастці? Це було неможливо. Він же переміг!
– Що ти несеш? – промовила вона, її голос дрижав. – Ти брешеш!
– Я не брешу, – відповів Максим. – Світ, у якому ви живете, набагато складніший, ніж ти думаєш. Смерть Ляльковода створила вакуум. І нові гравці вже вийшли на сцену. Вони полюють на Дамира. І вони знають про тебе. Ти слабке місце.
Вона відчула, як її кров холоне в жилах. Він говорив правду. Вона це відчувала. Це був той самий страх, та сама невизначеність, від якої вона так відчайдушно тікала.
– Що… що я маю робити? – прошепотіла вона.
– Зустрінься зі мною, – промовив Максим. – Я єдиний, хто може тобі допомогти. І я знаю, як зв'язатися з Дамиром. Якщо він, звичайно, ще живий.
Останні слова Максима пролунали як вирок. "Якщо він, звичайно, ще живий". Усе її бажання жити без нього, усі її болісні рішення здавалися тепер безглуздими. Вона не могла ігнорувати цей дзвінок. Це був єдиний шанс дізнатися правду, єдиний шанс, можливо, врятувати його.
Єва усвідомила, що її спроба втекти від проблем провалилася. Вона знову опинилася в центрі бурі, але цього разу вона була наодинці, без захисту Дамира. Її коханий Травень знову опинився під загрозою, і вона розуміла, що мусить боротися, щоб його врятувати. Навіть якщо це означало знову поринути в світ, від якого вона так відчайдушно тікала.