Розділ 44.

Єва стояла на київській квартирі, вдихаючи знайомий, але тепер чужий запах старого будинку. Поруч, на обідраному дивані, дрімала бабуся, що досі була слабкою після пережитого. Повернення до столиці, до звичного життя, мало б принести полегшення, але натомість принесло лише нову хвилю болю та порожнечі. Вона прагнула жити без Дамира, вирватися з кола небезпек, але кохання, таке сильне і глибоке, виявилося непереборною перешкодою.
Кожен куточок квартири, кожна вулиця міста, кожен звук нагадували про нього. Ось ця кав'ярня, де вони пили ранкову каву, ось та алея, де вони гуляли під дощем, ось цей кулон, що лежав у шухляді, — кожен предмет був наповнений його присутністю, його усмішкою, його поглядом. Вона намагалася заглушити спогади роботою, зустрічами з друзями, але ніщо не допомагало.
Вдень Єва намагалася здаватися сильною. Вона повернулася до роботи, занурилася в нові проєкти, проводила безсонні ночі за кресленнями. Її колеги, помітивши її виснажений вигляд, намагалися підтримати, але вона лише відмахувалася, пояснюючи все втомою. Максим? Згадка про нього викликала лише огиду. Його зрада була болісним уроком, що навчив її бути обережною.
Але вночі, коли тиша окутувала квартиру, її мужність зникала. Вона знову і знову переглядала фотографії на телефоні — їхні спільні моменти, де він був не безстрашним агентом, а ніжним, люблячим чоловіком. Спогади про його дотики, його слова, його запах — усе це поверталося з новою силою, змушуючи її серце стискатися від нестерпного болю.
Вона намагалася переконати себе, що це було правильне рішення. Що вона зробила це заради себе, заради бабусі, заради їхньої безпеки. Що життя з Дамиром було б постійним випробуванням, вічною боротьбою. Але голос серця кричав проти. Він був її Травнем, її світлом, її єдиною справжньою любов'ю.
"Я не можу без нього", — ця думка стукалася в її скронях, немов набат. Вона відчувала фізичний біль від його відсутності, порожнечу, яку ніщо не могло заповнити. Вона намагалася уявити своє майбутнє без нього, але картина була похмурою, позбавленою барв.
Одного разу, не витримавши, вона дістала старий мобільний телефон, яким вони користувалися на початку їхніх стосунків, коли він ще не відкрив їй свою таємницю. Вона перечитала їхні старі повідомлення, ті перші слова, сповнені надії, кохання, обіцянок. Її пальці зависли над кнопкою "Виклик", але вона так і не наважилася подзвонити. Вона знала, що це буде лише черговий крок у безодню, з якої вона так відчайдушно намагалася вибратися.
Єва відчувала, як її душа розривається на частини. Вона прагнула свободи від страху, але втрачала свободу кохати. Вона хотіла жити своїм життям, але її життя було нерозривно пов'язане з ним. Вона розуміла, що це рішення, хоч і болісне, було необхідним, але її серце відмовлялося його прийняти. Кохання було сильнішим за будь-який розум, за будь-які переконання. Воно тримало її в заручниках, не даючи забути, не даючи жити далі. І вона не знала, скільки ще зможе витримати цю внутрішню боротьбу. Її коханий Травень, навіть покинутий, продовжував палати в її душі, спалюючи її зсередини.