Розділ 41.

Тижні тягнулися нескінченно довго. Дамир зник, як і раніше, залишивши по собі лише тривогу та порожнечу. Єва перебувала в комфортному, але по суті, золотому ув'язненні, під пильним наглядом його людей. Бабуся потроху оговтувалася від шоку, але її слабкість лише посилювала відчуття безпорадності Єви. Кожна новина, навіть найменша деталь про операції Дамира, була для неї на вагу золота, але інформації надходило обмаль.
Єва не спала ночами. Її мучили кошмари – обличчя Максима, що перетворюється на злісну маску, тіні, що повзуть лісом, і той жахливий ангар, що мало не став її могилою. Вона намагалася малювати, читати, але думки постійно поверталися до Дамира. Де він? Чи живий? Чи вдасться йому покінчити з цим? І що далі? Чи зможуть вони взагалі коли-небудь мати нормальне життя?
Одного дня, сидячи біля вікна і дивлячись на далекі гори, Єва зрозуміла, що так більше тривати не може. Вона більше не могла жити в постійному страху, у цій невідомості, бути заручницею чужого світу, що постійно загрожував її життю та життю її рідних. Вона любила Дамира всім серцем, але ця любов стала нестерпним тягарем. Їй потрібно було вирватися з цього кола, навіть якщо це означало розбити власне серце.
Вона довго розмірковувала над своїм рішенням. Воно було болісним, найболючішим у її житті. Це означало відмовитися від людини, яку вона любила більше за все. Але це також означало повернути собі власне життя, свою свободу, свій спокій. Вона мусила захистити себе, свою бабусю, своє майбутнє від цього нескінченного циклу насильства та небезпеки.
Коли один з людей Дамира, молодий хлопець на ім'я Олег, прийшов перевірити, чи все гаразд, Єва попросила його про розмову.
– Олегу, – сказала вона, її голос був спокійним, але рішучим. – Мені потрібно, щоб ти передав Дамиру повідомлення. Особисте.
Олег, здивований її тоном, кивнув.
– Слухаю, Єво.
– Скажи йому, – голос Єви затремтів, але вона змусила себе говорити твердо, – що я прийняла рішення. Я більше не можу бути частиною цього світу. Я не можу жити в постійному страху, чекати, поки його вороги знову знайдуть мене. Я... я розриваю наші стосунки.
Олег широко розкрив очі, його обличчя виражало повне здивування.
– Єво, ви впевнені? Це… це дуже серйозно.
– Я впевнена, – її очі наповнилися сльозами, але вона не дозволила їм пролитися. – Скажи йому, що я бажаю йому щастя, і що я завжди буду його пам'ятати. Але моє життя – не тут. Мені потрібно жити далі. І я не можу це зробити з ним поруч, у цьому світі.
– Що… що ви хочете робити? – запитав Олег.
– Я повернуся до Києва. Почну все спочатку. Я хочу жити нормальним життям. І прошу, щоб Дамир ніколи більше мене не шукав.
Олег мовчав. Він розумів, наскільки болісним було це рішення для Єви, і наскільки сильним буде удар для Дамира.
– Я передам. Але… він не змириться з цим. Він дуже вас кохає.
– Я знаю, – прошепотіла Єва. – І саме тому це найважче. Але це мій вибір. І він має його поважати. Допоможи мені з бабусею. І організуй нашу поїздку.
На обличчі Єви з'явився вираз суму, але й рішучості. Вона знала, що робить правильно. Її серце було розбите, але її воля – незламною. Вона відмовлялася бути пішаком у чужій грі, жертвою обставин. Вона повертала собі контроль над власним життям.
Вона відчувала, як кожна клітина її тіла чинить опір цьому рішенню. Але розум говорив їй, що це єдиний шлях. Вона мусила розірвати цей зв'язок, що приніс їй стільки болю, щоб нарешті знайти свій власний, справжній Травень. Навіть якщо цей Травень буде без Дамира.