Розділ 40.

Дамир стояв перед дзеркалом у невеликій, аскетичній кімнаті, що слугувала йому тимчасовим штабом. Його обличчя було виснаженим, але в очах не було й тіні вагань. Він одягався у все чорне, рухаючись з тією ж звичною точністю, що й завжди. Наче він готувався не до зустрічі з привидом минулого, а до чергової, рутинної операції. Але кожен його нерв кричав про протилежне.
Олена. Її ім'я досі відлунювало в його голові, немов дзвін. Жінка, яка колись була для нього всім, а потім зникла, залишивши по собі лише біль і зраду. Її дзвінок перевернув його світ догори дном, розкривши нові, ще більш глибокі шари небезпеки, про які Єва навіть не здогадувалася. Він мав справу не просто з помстою Максима, а з чимось значно більшим, з коренем усіх його проблем.
Дамир перевірив зброю. Його старий, надійний пістолет був заряджений. Він знав, що ця зустріч може бути смертельною. Олена була майстринею маніпуляцій, експертом у пастках. Він не міг їй довіряти, але й ігнорувати її інформацію – теж. Вона назвала ім'я – ім'я його справжнього ворога, того, хто стояв за всіма його стражданнями. Якщо це правда, це був його єдиний шанс покінчити з цим раз і назавжди.
Перед виходом він дістав з кишені маленький, потьмянілий від часу кулон – срібний квітка конвалії, яку Єва подарувала йому в перший місяць їхнього знайомства, назвавши "Мій коханий Травень". Він стиснув його в руці, відчуваючи тепло. Це було його обличчя, його світ, його майбутнє. І заради цього він був готовий ризикувати всім.
– Готовий, босе? – голос Альфи пролунав за спиною. Він, Чарлі та ще кілька бійців були поруч, повністю екіпіровані, готові до будь-яких несподіванок.
Дамир кивнув, його погляд був зосередженим.
– Рушаємо.
Місце зустрічі було обрано Оленою – старий, занедбаний маяк на віддаленому, скелястому узбережжі. Місце, що колись було для них обох символом свободи, а тепер перетворилося на арену для смертельної гри. Ніч була темною, на небі не було жодної зірки, лише місяць, що виглядав крізь хмари. Хвилі розбивалися об скелі з глухим гуркотом, додаючи драматизму цьому моторошному пейзажу.
Вони рухалися обережно, як тіні. Дамир знав кожний камінь, кожну щілину в цих скелях. Це була їхня колишня "база", їхній притулок. Це місце зберігало спогади, що боляче різонули його серце.
Нагорі, на майданчику біля маяка, на самоті стояла жіноча постать. Її волосся майоріло на вітрі, а силует здавався тендітним на тлі бурхливого моря. Олена. Вона чекала.
Дамир піднявся на майданчик сам, наказавши своїм людям залишатися в укритті. Він не хотів ризикувати їхніми життями. Він мав пройти цей шлях сам.
– Ти прийшов, – промовила Олена, її голос був тихим, але сповненим емоцій, що Дамир не міг розпізнати. Вона обернулася. Її обличчя, знайоме і водночас зовсім інше, було блідим, а очі виглядали втомленими, але в них все ще горіла та сама іскра, яку він колись так любив.
– Ти зрадила мене, Олено, – промовив Дамир, його голос був твердим, без емоцій. – Чому ти раптом вирішила допомогти?
Олена відвела погляд, її губи стиснулися.
– Бо деякі помилки надто дорогі, Дамире. Я більше не можу жити з цим. І я не хочу, щоб він переміг. Він… він мій батько.
Слова Олени пролунали як грім серед ясного неба. Батько? Дамир застиг, його світ знову перевернувся догори дном. Ворог, якого він шукав роками, виявився батьком жінки, яку він колись кохав. Це було не просто шоком, це було підступним ударом у саме серце.
– Він створив цю організацію. Він змусив мене працювати на нього. Він... він знищив усе, що мені було дороге. І тепер він хоче знищити й тебе, Дамире. І твою дівчину.
Вона простягнула йому флешку.
– Тут все. Докази. Його плани. Місце, де він тримає твою дівчину. Але у нас мало часу. Він знає, що я тут. І він вже йде по мою душу.
Раптом з темряви, що оточувала маяк, пролунали постріли. Кулі просвистіли над їхніми головами. Олена здригнулася, її обличчя спотворилося від жаху.
– Вони тут! – вигукнула вона. – Це пастка! Він все знав!
Дамир кинув погляд на флешку в руці. Він знав, що це може бути пастка, але він не міг ігнорувати цю інформацію. Це був його шанс.
– Біжи! – крикнув Дамир до Олени. – Я їх затримаю!
Олена похитала головою.
– Ні, Дамире. Цього разу ми разом. Я більше не тікаю.
З темряви вибігли озброєні люди. Дамир вихопив пістолет, його погляд був холодним і рішучим. Він був готовий до бою, готовий зустріти будь-яку небезпеку, що чекала на нього. Він не знав, чим закінчиться ця зустріч, але одне він знав точно: він зробить все, щоб захистити Єву. Її коханий Травень ще не згас, і він був готовий боротися за нього до останнього подиху.