Розділ 39.

Коли Дамир поїхав, залишивши по собі лише невизначеність і тяжке відчуття дежавю, Єва опинилася в пастці. Не фізичній, як у скляній клітці, а психологічній. Вона була в безпеці, у затишному, добре обладнаному будинку, оточена людьми Дамира, які були ввічливими, але тримали дистанцію. Її бабуся, що повільно оговтувалася від шоку, була поруч, але її присутність лише підсилювала відчуття відповідальності та провини. Єва не могла знайти собі місця. Кожна хвилина без Дамира була наповнена тривогою, а спогади про пережитий жах не давали їй спокою.
Вона ходила з кімнати в кімнату, наче привид. Кухня, вітальня, спальня – усі вони здавалися занадто великими, занадто порожніми без нього. Навіть найпростіші речі, як чашка чаю, здавалися безсмачними. Її думки були хаотичними, перескакуючи від одного спогаду до іншого. Вона знову і знову переживала момент викрадення, обличчя Максима, його жорстокі слова. Вона бачила Дамира, що стікав кров'ю, але його погляд, сповнений рішучості, залишався в її пам'яті.
Вночі вона не могла спати. Її переслідували кошмари: темні ангари, металеві ґрати, обличчя Максима, що з'являлося з тіні, і той зворотний відлік, що невблаганно йшов до нуля. Вона прокидалася в холодному поту, її серце шалено калатало, а тіло тремтіло. Бабуся, почувши її стогони, приходила до неї, обіймала, і її теплі, зморшкуваті руки дарували Єві тимчасове заспокоєння. Але як тільки бабуся засинала, кошмари поверталися.
Єва намагалася відволіктися. Вона читала книги, але слова розпливалися перед очима, не затримуючись у пам'яті. Вона пробувала малювати, але на папері з'являлися лише похмурі, абстрактні форми, що відображали її внутрішній стан. Вона відчувала себе в'язнем у золотій клітці. Безпека була лише ілюзією, а її свобода – обмеженою.
Найбільше її мучила невизначеність. Куди поїхав Дамир? Що він робить? З ким він зустрічається? Вона знала, що його світ сповнений таємниць, але тепер, коли вона була його частиною, вона прагнула знати все. Кожна хвилина його відсутності здавалася вічністю, і страх за нього був нестерпним. Вона уявляла найгірше: нові засідки, нові поранення, смерть.
Вона згадувала їхню останню розмову, її гіркі слова, його втому. Їй хотілося повернути час назад, сказати йому, як сильно вона його любить, як вона вірить у нього, попри все. Але слова залишилися невимовленими, а він – далеко.
Одного разу, не витримавши, вона звернулася до Альфи, який був старшим серед охоронців.
– Коли він повернеться? – її голос був ледь чутним. – Де він?
Альфа, завжди спокійний і стриманий, подивився на неї з співчуттям.
– Я не можу сказати вам точно, Єво. Він зайнятий дуже важливою справою. Але він повернеться. Він завжди повертається.
Його слова не заспокоїли її. "Завжди повертається" – це не обіцяло безпечного майбутнього, а лише підтверджувало, що його життя завжди буде сповнене небезпек.
Єва відчувала, що цей період – це не просто очікування. Це було випробування. Випробування її терпіння, її віри, її любові. Вона розуміла, що її коханий Травень ще не розцвів у повній мірі, що йому потрібно пройти крізь ще одну бурю, щоб нарешті знайти свій спокій. А поки що, їй залишалося лише чекати, триматися і сподіватися, що Дамир повернеться, і що їхнє життя нарешті знайде свою гавань. Її душа, що не знаходила собі місця, сподівалася на це з останніх сил.