Розділ 37.

Світанок цього дня був особливим. Він приніс не лише полегшення від пережитого жаху, а й гірке усвідомлення, що світ, у якому вони жили, ніколи вже не буде простим. Коли машина Дамира мчала гірськими дорогами, віддаляючись від місця бою, Єва тримала на руках бабусю, яка все ще тремтіла від пережитого. Дамир, блідий від втрати крові, але з рішучим поглядом, вів машину, час від часу кидаючи на Єву швидкі, сповнені тривоги погляди. Альфа та Чарлі, мовчазні та зібрані, були пильними, скануючи дорогу позаду на предмет можливого переслідування.
Вони дісталися до чергового прихованого укриття Дамира – невеликого, добре обладнаного будинку, розташованого далеко від будь-яких доріг. Бабусю одразу ж оглянув їхній медик, який, на щастя, виявився поруч. Вона отримала заспокійливе, і її стан поступово стабілізувався. Єва не відходила від неї, відчуваючи величезне полегшення від того, що її єдина рідна людина в безпеці.
Дамир також отримав медичну допомогу. Рана на плечі була оброблена, і, хоча вона все ще боліла, він виглядав краще. Він був виснажений, але його погляд був зосередженим. Його розум вже був занурений у наступні кроки, у планування, у ліквідацію всіх "хвостів".
Перші кілька днів після втечі були дивним поєднанням затишшя та тривоги. Єва намагалася повернутися до нормального життя, доглядала за бабусею, допомагала готувати. Дамир же майже не виходив зі свого тимчасового "кабінету". Він постійно розмовляв по телефону, його голос був тихим, але владним. Вона чула уривки фраз про "зачистку", про "нейтралізацію загроз", про "розширення мережі". Його світ знову поглинув його, і Єва відчувала, як стіна між ними, що нібито зруйнувалася під час бою, починає повільно відбудовуватися.
Одного вечора, коли Дамир ненадовго вийшов з кабінету, щоб перекусити, Єва вирішила з ним поговорити.
– Дамире, – почала вона, її голос був м'яким, але рішучим. – Що далі? Ми можемо просто... жити? Почати все спочатку?
Дамир зупинився, його погляд був далеким.
– Ти ж розумієш, що це не так просто, Єво. Вони не зникнуть. Ми їх лише загнали в кут. Вони будуть шукати помсти.
– Але ти ж їх зупинив! Ти їх переміг! – у голосі Єви прозвучала нотка відчаю.
Він зітхнув, його плечі опустилися.
– Це лише один етап, Єво. Я не можу просто піти від цього. Мене не відпустять. Вони занадто багато знають, щоб просто відпустити мене. І тебе.
Ці слова боляче різонули її. Вони були як холодний душ, що остудив її надії. Вона розуміла, що він правий. Їхнє життя було назавжди змінене, занурене в цей небезпечний світ.
– То що ж, ми приречені на постійну втечу? – її голос дрижав. – На постійний страх? На життя в тіні?
Дамир підійшов до неї, обійняв міцно, але в його обіймах не було тієї легкості, того безумовного спокою, якого вона прагнула.
– Я захищу тебе, Єво. Я обіцяю. Я знайду спосіб.
Але Єва не вірила. Вона знала, що його захист завжди буде обтяжений ціною – ціною його присутності в цьому світі. Вона відчувала, що він не може повністю віддати себе їй, доки він не завершить свої "справи".
Наступного ранку Дамир оголосив, що йому потрібно поїхати.
– Куди? – запитала Єва, її серце стиснулося від тривоги.
– Мені потрібно зустрітися з деякими людьми, – відповів він, уникаючи її погляду. – Закінчити те, що почали. Поставити крапку.
– Але ж ти ще не відновився! – вигукнула вона.
– Немає часу, – його голос був твердим. – Чим швидше я покінчу з цим, тим швидше ми зможемо… спробувати жити нормальним життям.
Він поїхав. Знову. І, хоча він обіцяв повернутися, Єва відчувала, що це повернення буде таким же неповним, як і їхнє нинішнє "затишшя". Вона дивилася на гори, що оточували їхнє притулок, і розуміла, що тіні, від яких вона так відчайдушно тікала, ще не розвіялися. Буря лише на мить відступила, але її відгомін все ще був відчутний. І Єва розуміла, що для них, для її коханого Травня, не все так просто, і невідомість лише поглиблюється.