Розділ 34.

Двері знову тихенько стукнули, цього разу немов загрозливий пульс. Єва відступила в глибину хати, її серце шалено калатало. Вона почула тихий скрип снігу під ногами – не одна, а кілька пар ніг. Вони були тут, оточили будинок. Максим, цей "добрий друг", був їхнім провідником. Зрада обпалювала її зсередини, гірша за будь-який страх.
Бабуся, прокинувшись від шуму, тихо застогнала у своїй кімнаті.
– Що там, дитинко?
– Нічого, бабусю, спи, – прошепотіла Єва, її голос був напруженим, але вона намагалася зберегти спокій. Вона не хотіла її лякати.
Вона кинулася до вікна, що виходило на задній двір. Там також були силуети. Вони оточили будинок з усіх боків. Втекти було нікуди. Єва відчула, як її подих прискорюється. Їй потрібно було виграти час, зрозуміти їхні наміри.
Раптом почувся гучний удар у вхідні двері, потім ще один, і ще. Дерево затріщало. Вони не збиралися церемонитися.
– Відчиняй, Єво! – пролунав голос Максима, тепер без будь-яких ознак доброзичливості, холодний і владний. – Не змушуй нас ламати двері.
Єва подивилася на бабусю, яка тепер сиділа на ліжку, її очі були широко розплющені від страху. Старенька була беззахисною. Це дало Єві поштовх. Вона не могла дозволити їм скривдити бабусю.
– Що вам потрібно? – вигукнула Єва, підійшовши до дверей, але тримаючись на безпечній відстані.
– Ти потрібна, – відповів Максим. – І дещо, що приведе до Дамира. Ти приманка, Єво. Завжди була. І твоє кохання – це його слабкість.
Його слова, такі цинічні та жорстокі, розбили останні уламки її ілюзій. Вона була лише інструментом у їхній грі.
– Я нічого не знаю! – крикнула вона. – І я не піду з вами!
Двері піддалися. З гучним тріском вони відчинилися, і в отворі з'явилися три постаті. Попереду, з холодною посмішкою на обличчі, стояв Максим. За ним – двоє кремезних чоловіків у темному одязі.
Єва інстинктивно схопила зі столу важку старовинну лампу і жбурнула її в Максима. Лампа розбилася об його плече, розсипавши іскри, але він лише похитнувся. Це був акт відчаю, але він дав їй секунду.
Вона кинулася до кухні, її думки шалено працювали. Що вона могла використати? У селі не було зброї, лише побутові предмети. Вона схопила великий, гострий кухонний ніж.
Максим і його люди увірвалися до хати. Бабуся закричала від жаху.
– Не руш її! – крикнула Єва, вибігаючи з кухні з ножем у руці. Її обличчя було блідим, але очі горіли рішучістю.
Максим зупинився. Він не очікував такого опору від неї.
– Дівчинко, не ускладнюй. Це марно. Твій Дамир не прийде. Він тебе кинув.
– Брехун! – вигукнула Єва. Вона кинулася на нього, намагаючись вдарити ножем.
Максим був швидким. Він ухилився від удару, схопив її за руку і викрутив ніж. Її зап'ястя боляче стиснули. Вона відчула, як ніж випадає з її рук.
– Пов'яжіть її, – холодно промовив Максим до своїх людей. – І цю стару також. Не можна залишати свідків.
Єва відчайдушно пручалася, але двоє чоловіків були сильнішими. Вони скрутили їй руки за спиною, грубо зв'язавши їх мотузкою. Потім схопили бабусю, яка плакала від страху.
– Ні! Не чіпайте її! – кричала Єва, її голос зривався.
Максим нахилився до неї, його обличчя було всього в декількох сантиметрах від її. Його очі були крижаними.
– Тобі потрібно зрозуміти, Єво, що твій світ закінчився. Тепер ти граєш за моїми правилами. І скоро твій Дамир про це дізнається. Він прийде за тобою, бо не зможе інакше. І тоді ми його знищимо. За твоїми ж сльозами.
Він відступив, а один з чоловіків заклеїв Єві рот скотчем, щоб вона не кричала. Вона відчула, як її кидають на підлогу, а потім її світ занурюється в темряву, коли на неї накинули мішок. Вона чула крики бабусі, відчувала, як її підіймають і несуть.
Повітря Карпат, що ще кілька годин тому здавалося таким чистим і цілющим, тепер було сповнене страху та відчаю. Тіні Дамира наздогнали її, але цього разу вони принесли з собою не лише загрозу, а й гірке усвідомлення зради. Вона знову була в пастці, і її єдиною надією був чоловік, з яким вона так відчайдушно сварилася. Її коханий Травень, символ її надії, знову опинився в серці бурі.