Розділ 33.

Ніч опустилася на гори, несучи з собою не тільки холод, а й липкий страх. Єва сиділа біля вікна, дивлячись у темряву, що поглинула ліс. Бабуся спала, не підозрюючи про небезпеку, що насувалася на їхній дім. Телефон мовчав, зв'язку не було. Єва відчувала себе повністю відрізаною від світу, її єдина надія – Дамир – був далеко, і вона не знала, чи зможе він дізнатися, що відбувається.
Вона міркувала про знак на дереві. Три риски, перекреслені однією. Це був не просто символ, це був підпис. Підпис тих, хто грав з її життям і життям Дамира. І цей підпис був у лісі, що оточував її бабусин дім. Це означало, що вони знайшли її, і що вони чекають.
Раптом почувся стукіт у двері. Тихий, обережний, але в цю нічну тишу він пролунав як вибух. Єва здригнулася. Вона схопила перше, що потрапило під руку – стару кочергу з каміна, її руки тремтіли. Хто це міг бути?
Стукіт повторився, цього разу трохи наполегливіше.
– Бабусю, це ти? – прошепотіла Єва, її голос був ледь чутним.
У відповідь пролунав чоловічий голос. Знайомий голос.
– Єво? Це Максим.
Єва застигла. Максим? Тут? У горах? О цій порі? Вона не могла повірити своїм вухам. Її голова закрутилася. Це не могло бути випадковістю. Він з'явився тут, як і той символ на дереві.
– Максиме? Що ти тут робиш? – її голос був сповнений підозри.
Двері знову легенько стукнули.
– Єво, відкрий, будь ласка. Мені потрібно з тобою поговорити. Я знаю, що ти в небезпеці. Я тут, щоб допомогти тобі.
Його слова прозвучали правдиво, але щось у його голосі, в його раптовій появі, не в'язалося. Дамир попереджав її: "Не всі такі, якими здаються. І не всі, хто посміхається, твої друзі". Ці слова пролунали в її голові, немов дзвін.
Єва повільно підійшла до дверей, її рука стискала кочергу. Вона подивилася крізь щілину у віконниці. На порозі стояв Максим. Його обличчя було стурбованим, але його очі, що дивилися прямо на неї, були надто холодними, надто розважливими, щоб бути щирими. І вона помітила дещо інше. На його одязі, ледь помітний у тьмяному світлі ліхтаря, був знак. Той самий знак. Три риски, перекреслені однією. Він був у нього на комірі, наче непомітний символ приналежності.
Максим був одним з них. Він був вовком в овечій шкурі, агентом ворогів Дамира, який підібрався до неї, використовуючи її вразливість, її самотність. Усе його співчуття, його "дружба" – все це було ретельно продуманим планом.
Холодний жах охопив Єву, сильніший за будь-який попередній страх. Вона відчула себе ошуканою, зрадженою. Їй довіряла, вона дозволила йому увійти у своє життя, а він виявився частиною того пекла, від якого вона так відчайдушно тікала.
– Я знаю, хто ти, – прошепотіла Єва, її голос був сповнений гіркоти та відрази. – Забирайся.
Обличчя Максима змінилося. Зникла його доброзичлива маска, поступившись місцем холодній, жорстокій посмішці.
– Ти помиляєшся, Єво, – промовив він, і його голос став іншим – жорстким, металевим, без того м'якого тембру, який вона чула раніше. – Ти ще не знаєш, хто я. Але скоро дізнаєшся. І ти пошкодуєш про свій вибір.
Він зробив крок до дверей, і Єва почула, як за ним рухаються інші люди. Вони були тут не самі. Це була пастка. Глибока, підступна пастка, і вона була в ній.
Вона відскочила від дверей, її серце шалено калатало. Вона була в глухому куті, без зв'язку, оточена ворогами. Але тепер вона знала правду. І знання, хоч і болюче, давало їй якусь дивну ясність.
Травень, що мав бути місяцем її відродження, знову обернувся на пастку. Але цього разу Єва була готова. Вона була обманута, але не зламана. Вона знала, хто її ворог. І вона була готова боротися. Навіть якщо це означало битися наодинці, у цій глушині, проти тих, хто переслідував її та її коханого Травня.