Розділ 31.

Після тієї гіркої розмови з Дамиром, що залишила по собі лише роздратування та біль, Єва почувалася виснаженою. Кожна спроба налагодити стосунки оберталася на нову сварку, а його таємниці, що оточували його, лише поглиблювали прірву між ними. Максим, зі своєю несміливою, але постійною присутністю, не додавав ясності, а лише посилював сумніви. Єва відчувала, що вона застрягла в глухому куті, і її душа прагнула спокою.
Одного ранку, прокинувшись від чергового кошмару, де вона тікала від тіней, що постійно переслідували Дамира, Єва прийняла рішення. Вона не могла більше залишатися в цій напрузі. Їй потрібна була пауза, втеча від усіх проблем, від Дамира, від Максима, від небезпек, що здавалися їй нескінченними. Їй потрібно було місце, де вона могла б дихати вільно, де її ніхто не шукав би, де вона могла б зібрати докупи свої розрізнені думки.
І таке місце існувало. Це було бабусине село, маленьке, затишне, розташоване глибоко в Карпатах. Місце, де час зупинявся, де дихалося легко, а проблеми великого міста здавалися далекими й нереальними. Там вона провела щасливе дитинство, там її завжди чекали тепло і безумовна любов.
Вона зателефонувала бабусі. Голос старої жінки, сповнений турботи та любові, одразу ж заспокоїв її.
– Приїжджай, дитинко, – промовила бабуся. – Тут завжди тобі раді. І повітря чисте, і тиша. Відпочинеш душею.
Рішення прийшло так легко, ніби це був єдиний правильний шлях. Вона взяла відпустку на роботі, не пояснюючи причин. Зібрала невелику валізу, взявши з собою лише найнеобхідніше – кілька книг, блокнот для ескізів і найулюбленіший светр. Це була втеча. Втеча від реальності, що стала занадто болючою.
Дамиру вона залишила коротке, але недвозначне повідомлення на автовідповідачі: "Я їду. Мені потрібно побути на самоті. Не шукай мене". Вона знала, що це завдасть йому болю, але вона не могла інакше. Їй потрібен був простір, щоб зрозуміти, чого вона дійсно хоче, і чи є майбутнє у стосунках, які приносили стільки болю.
Максиму вона теж написала повідомлення, вибачаючись за раптове зникнення і пояснюючи, що їй потрібен відпочинок. Він одразу ж зателефонував у відповідь, його голос був сповнений турботи.
– Єво, якщо тобі потрібна допомога, будь ласка, дай знати. Я хвилююся за тебе.
Її відповідь була короткою: "Я в порядку. Дякую за турботу".
Поїздка до Карпат була довгою, але для Єви це був час для роздумів. Вона дивилася у вікно на пропливаючі пейзажі – поля, ліси, невеликі села. З кожним кілометром, що віддаляв її від Києва, вона відчувала, як напруга поступово спадає з її плечей. Вона намагалася не думати про Дамира, про його слова, про його небезпечний світ. Вона намагалася не думати про Максима, про його дивну турботу. Їй потрібна була тиша.
Коли потяг нарешті прибув на невелику станцію, де її зустрічав дядько на старенькій "Ниві", Єва відчула, як її серце наповнюється спокоєм. Повітря було свіжим, насиченим запахом сосни та диму. Навколо височіли гори, вкриті густими лісами, а над ними простягалося безхмарне блакитне небо.
Бабуся зустріла її на порозі хати, її обличчя було вкрите зморшками, але очі світилися добротою. Вона обійняла Єву міцно, і цей обійм був наче бальзам на її поранену душу.
– Приїхала, дитинко, – промовила бабуся, погладжуючи її по волоссю. – Відпочинеш тут.
Перші кілька днів у селі були наповнені спокоєм. Єва допомагала бабусі по господарству, гуляла лісом, вдихала чисте гірське повітря. Вона відчувала, як її сили повертаються до неї, а душа поступово заспокоюється. Це було те, що їй потрібно було – час для себе, час для роздумів, час для того, щоб зрозуміти, як жити далі в цьому складному, небезпечному світі. Травень, що приніс їй стільки випробувань, тепер дарував їй тимчасовий притулок у лоні природи, де вона сподівалася знайти відповіді на всі свої запитання.