Розділ 28.

Напруга між Євою та Дамиром зростала, немов невидима стіна, що розділяла їх. Дні тяглися у важкій тиші, перемежовані короткими, гострими сварками, що лише поглиблювали прірву між ними. Єва відчувала себе розгубленою, її серце розривалося між любов'ю до Дамира і відчаєм від його нездатності відкритися, від його постійного занурення в небезпечний світ. Вона продовжувала працювати, намагаючись знайти розраду у творчості, але порожнеча в душі не зникала.
Саме в цей важкий період у її житті з'явився Максим. Він був новим керівником одного з проектів у її архітектурному бюро, нещодавно повернувся з відрядження у великій європейській компанії, де, як виявилося, Єва проходила стажування. Максим був повною протилежністю Дамиру. Він був високим, ставним чоловіком, років тридцяти п'яти, з русявим волоссям, яскравими блакитними очима та відкритою, привітною посмішкою. Його манери були бездоганними, а його енергія – невичерпною.
З першого дня він виявляв до Єви особливу увагу. Не нав'язливу, а щиру, зацікавлену. Він помічав її втомлений вигляд, її замислений погляд і ненав'язливо намагався підтримати. Він був чудовим слухачем, завжди готовим вислухати її ідеї, порадити або просто розвеселити дотепним жартом.
Одного дня, під час обідньої перерви, коли Єва сиділа сама, занурена у свої думки, Максим підійшов до її столика.
– Єво, ти виглядаєш втомленою, – сказав він, його голос був м'яким і співчутливим. – Можливо, тобі варто трохи відпочити?
Вона спробувала посміхнутися, але посмішка вийшла вимушеною.
– Усе гаразд, Максиме. Просто багато роботи.
Він сів навпроти, його блакитні очі уважно дивилися на неї.
– Я бачу, що не лише робота. Якщо хочеш поговорити, я завжди готовий вислухати. Без осуду, без порад, якщо ти цього не хочеш. Просто як друг.
Його щирість роззброїла її. Єва, яка так довго тримала все в собі, відчула раптове бажання виговоритися. Вона не розповідала йому про Дамира, про його світ тіней, про викрадення – про все це вона нікому не могла розповісти. Але вона говорила про свою втому, про самотність, про відчуття, що вона втрачає зв'язок із реальністю.
Максим слухав уважно, час від часу киваючи, висловлюючи розуміння. Він не перебивав, не давав непроханих порад. Просто був поруч, пропонуючи свою підтримку. Його присутність була для Єви наче ковток свіжого повітря після задушливої атмосфери останніх тижнів. Він був спокійним, стабільним, втіленням того нормального життя, якого їй так бракувало.
Він почав запрошувати її на каву після роботи, на обіди, намагався залучити її до командних зустрічей поза офісом. Він не форсував події, не робив романтичних натяків, а просто пропонував свою дружбу, своє товариство. Максим був ввічливим, турботливим і завжди знаходив спосіб підняти їй настрій.
Єва дозволяла собі потроху відкриватися йому. Вона цінувала його легкість, його життєрадісність. З Максимом вона могла хоч на деякий час забути про Дамира, про постійний страх, про небезпеки, що чатували за кожним кутом. Він був для неї своєрідним щитом, що захищав її від важких думок, від власного болю.
Одного вечора, коли вони йшли разом після роботи, підсвічувані вогнями міста, Максим зупинився.
– Єво, – сказав він, дивлячись їй в очі, – я бачу, що тобі важко. Я не знаю, що відбувається в твоєму житті, і не питатиму. Але я хочу, щоб ти знала: ти не сама. І ти заслуговуєш на щастя.
Ці слова зачепили її за живе. Вони були такі прості, але такі щирі. Вони нагадали їй про те, чого їй бракувало у стосунках з Дамиром – простої, безумовної підтримки та розуміння. Вона посміхнулася йому у відповідь, і цього разу посмішка була щирою.
Поява Максима була несподіваною, але вона принесла в життя Єви промінь світла. Вона не розуміла, що це означає для її стосунків з Дамиром, але відчувала, що цей новий знайомий може стати для неї опорою в цей непростий період. Травень, що колись подарував їй кохання, тепер приніс їй випробування і несподіваного друга, який, можливо, міг би стати чимось більшим.