Розділ 26.

Наступні кілька тижнів після втечі були дивним поєднанням облегшення та напруги. Дамира терміново доправили до прихованої клініки, що знаходилася під контролем його довірених людей. Його поранення було серйозним, вимагало операції та тривалого відновлення. Єва не відходила від нього ні на крок. Вона була поруч, коли він приходив до тями, коли боровся з болем, коли його обличчя спотворювалося від лихоманки. Вона годувала його з ложечки, міняла пов'язки, читала йому вголос, просто тримала за руку. У ці дні, сповнені тривоги за його здоров'я, вони були ближчими, ніж будь-коли.
Дамир, незважаючи на слабкість, давав вказівки своїй команді, працюючи дистанційно. Його люди зачищали "хвости" після операції, переслідуючи тих, хто стояв за викраденням Єви. Загроза не зникла повністю, але, здавалося, відступила на якийсь час. Це було мимовільне затишшя, дароване їм долею, шанс перевести подих перед наступною битвою.
У ці тижні, що пролетіли мов одна мить, Єва усвідомила глибину своїх почуттів до Дамира. Вона бачила його слабким, вразливим, але це лише посилило її любов. Вона побачила його справжню сутність – не лише безстрашного оперативника, а й чоловіка, який готовий пожертвувати всім заради тих, кого він любить. Їхня любов витримала випробування вогнем і кров'ю, і тепер вона здавалася незламною.
Вони багато розмовляли. Дамир розповідав їй більше про своє життя, про причини, чому він обрав цей шлях, про людей, яких він втратив, про тягар, що лежав на його плечах. Він не намагався приховати темні сторони, і Єва слухала, приймаючи його минуле, його шрами, його біль. Вона, у свою чергу, розповідала йому про свої страхи, про те, як вона пережила його зникнення, про її відчай і її рішення повернутися додому. Вони стали одне для одного не лише коханцями, а й сповідниками, єдиними, хто міг зрозуміти їхню справжню суть.
– Я знаю, що це не те життя, про яке ти мріяла, Єво, – сказав Дамир одного разу, коли вона сиділа біля його ліжка, тримаючи його руку. Його голос був тихим, сповненим вини. – Постійна небезпека, таємниці… Я розумію, якщо ти захочеш від цього відмовитися.
Єва похитала головою.
– Ти мій Травень, Дамире. Ти моє світло. І я не відмовлюся від тебе. Ми разом. Пам'ятаєш? Більше ніяких таємниць. Більше ніяких зникнень. Ми будемо боротися з цим разом.
Він подивився на неї, і в його очах промайнула суміш подиву, захоплення та безмежної любові.
– Ти не уявляєш, як багато це для мене значить.
Їхні дні були наповнені цією новою близькістю. Вони гуляли по території клініки, насолоджуючись першими променями осіннього сонця, читали книги, дивилися фільми. Це було їхнє маленьке, ідилічне затишшя, захищене від зовнішнього світу стінами клініки та пильністю охоронців Дамира. Вони поводилися як звичайна пара, забуваючи на деякий час про небезпеки, що чатували на них.
Але Єва відчувала, що це лише затишшя перед бурею. Вона бачила, як Дамир, незважаючи на відновлення, постійно аналізував інформацію, що надходила. Вона чула його нічні розмови з командою, слова, що свідчили про активні пошуки ворогів. Вона знала, що той, хто викрав її, не здасться. Їхня боротьба ще не закінчилася. Вороги були поранені, але не знищені.
Одного вечора, коли вони сиділи біля вікна, дивлячись на зоряне небо, Дамир обійняв її міцніше.
– Я люблю тебе, Єво, – прошепотів він, його голос був сповнений ніжності, але водночас і якоїсь фатальності. – І я зроблю все, щоб ти була в безпеці.
В її серці зародилася тривога. Ця обіцянка була сповнена любові, але й відчуття, що він знову готується до чогось великого і небезпечного. Це затишшя було лише перервою, моментом для перегрупування сил. Буря наближалася, і вони мали бути до неї готові. Травень, який почав знову розквітати, тепер готувався до наступного, вирішального випробування.