Розділ 23.

Навколо промислового комплексу панувала нічна тиша, сповнена лише шарудінням листя під вітром та далеким виттям сирен. Але для Дамира ця тиша була обманливою. Він знав, що під нею приховуються небезпека, пастки та вороги, які чекають на нього. Його група з трьох досвідчених оперативників, кожен з яких був майстром своєї справи, рухалася тінями, немов привиди. Їхні рухи були точними та безшумними, відточеними роками тренувань.
План був простим і водночас відчайдушним: проникнути всередину, знайти Єву та вивести її, мінімізувавши втрати. Дамир розумів, що це пастка, але він не міг не піти на цей ризик. Коли він побачив обличчя Єви на моніторі, і той зворотний відлік, він зрозумів, що часу на складні маневри немає. Вони розраховували на його емоції, і вони мали рацію.
– Розділяємося, – прошепотів Дамир у радіомікрофон. – Альфа і Браво – північний фланг. Шукайте входи, будьте обережні з пастками. Чарлі – зі мною, південний фланг. Зустрічаємося всередині, у центральному секторі. Зв'язок – за необхідності, мінімізуємо випромінювання.
Група розсіялася в темряві, немов тіні. Дамир, рухаючись з грацією хижака, обходив периметр закинутих будівель, його очі сканували кожен куточок, шукаючи ознаки руху, приховані камери, пастки. Він відчував холодну сталь пістолета в руці, його свідомість була загострена до межі. Він працював у цьому режимі роками, але цього разу кожен його нерв кричав про Єву.
Вони знайшли вхід – старі залізні ворота, що були щільно замкнені, але не мали сигналізації. Це здавалося підозрілим.
– Обережно, – прошепотів Дамир, кидаючи погляд на Чарлі, свого надійного напарника, який був експертом з вибухівки та розблокування.
Чарлі працював швидко та безшумно. За кілька секунд замок відчинився з ледь чутним клацанням. Дамир перевірив периметр, впевнившись, що їх не виявили, і вони прослизнули всередину.
Всередині комплекс виявився справжнім лабіринтом. Металеві коридори, захаращені старим обладнанням, темні приміщення, що перепліталися між собою, створюючи дезорієнтуюче відчуття. Повітря було важким, з присмаком пилу та іржі. Звідусіль доносився монотонний гул, який Єва чула у своїй камері. Це був звук вентиляційних систем та, ймовірно, якихось прихованих генераторів.
Дамир рухався швидко, його очі сканували кожен кут. Він шукав не лише Єву, а й ознаки присутності ворогів. Він знав, що вони будуть чекати на нього, що кожне його переміщення відстежується.
Раптом з радіомікрофона пролунав голос Альфи:
– Дамире, знайшли щось. Північний сектор, рівень -2. Висока концентрація… електронних перешкод. Можливо, камери.
– Прийнято, – відповів Дамир. – Рухаємося до вас. Будьте готові.
Вони спустилися на нижній рівень. Це була ділянка з довгими коридорами, обабіч яких розташовувалися металеві двері, більшість з них були замкнені. Повітря тут було ще важчим, і Єва відчувала його запах.
Дамир побачив це – той самий монітор, що показував їм зворотний відлік. Він був вимкнений, екран чорний, але він впізнав його. Він підійшов ближче, його погляд ковзнув по панелі керування. "System overload. Rebooting..." – це повідомлення він бачив на екрані, коли Єва була там. Він зрозумів. Вона це зробила. Вона відключила його. Це був її сигнал, її відчайдушна спроба захистити його.
У його серці спалахнула суміш гордості та тривоги. Вона не просто чекала. Вона боролася. І це давало йому сили.
– Вона тут, – промовив Дамир. – Десь тут.
Вони продовжували рух, тепер з подвійною обережністю. Він знав, що вороги вже знають про його проникнення. Час закінчувався. Кожна секунда була на вагу золота.
І раптом він почув це. Тихий, ледь чутний звук. Голос. Жіночий голос. Єва. Вона кричала. Її голос був сповнений жаху.
– Ні! Не треба! Дамире!
Дамир кинувся вперед, його обличчя стало кам'яним. Звук долинав з-за однієї з металевих дверей. Він зрозумів, що це була пастка, але більше не міг чекати. Він вибив двері одним потужним ударом.
Кімната була такою ж, як і інші: металеві стіни, тьмяне освітлення. Але посередині стояла скляна клітка. А всередині неї – Єва. Її обличчя було блідим, її очі були сповнені сліз і жаху. Навколо неї стояли троє чоловіків, серед них той самий капюшонник. Вони тримали якісь пристрої, і на їхніх обличчях були злісні посмішки.
Дамир дістав пістолет, його рука була твердою, як скеля.
– Відійдіть від неї, – його голос був низьким, небезпечним, як гарчання хижака. – Або ви пошкодуєте, що народилися.
Це була не просто битва. Це була битва за його світло.