Розділ 21.

Пробудження Єви цього разу було різкішим, болючішим, без одурманюючого туману. Вона відчула гострий біль у потилиці та холодну, гладеньку поверхню під щокою. Відкривши очі, вона побачила світло. Не яскраве сонячне світло, а тьмяне, розсіяне світіння, що проникало крізь щось прозоре. Вона лежала на вузькій, жорсткій кушетці.
Поволі Єва підвелася, відчуваючи, як усе її тіло ниє. Її погляд ковзнув по "стінах", і її серце стислося від жаху. Вона була в кімнаті, повністю зробленою зі скла та металу. Скляні стіни, які, здавалося, були куленепробивними, відділяли її від зовнішнього світу, а над головою височів низький металевий дах. Не було вікон, лише тьмяне світло, що йшло згори, від прихованих джерел освітлення.
Це була клітка. Витончена, сучасна, але все ж таки клітка.
За скляними стінами простягався широкий коридор. Він був освітлений так само тьмяно, і в ньому були видні інші подібні "кімнати", деякі порожні, інші – з неясними силуетами всередині. Єва відчула, як її кров холоне. Це було якесь ув'язнення, місце, де тримали людей.
Її увага зосередилася на єдиному, що відрізняло її камеру від інших: на великому моніторі, що висів на одній зі скляних стін. Він був вимкнений, чорний і порожній, як і її душа.
Раптом по коридору пролунали кроки. Вона інстинктивно відсахнулася, притиснувшись до кушетки. До її клітки підійшов чоловік у темному костюмі. Його обличчя було холодно непроникним, а погляд, що ковзнув по ній, був байдужим, як у людини, яка дивиться на експонат у музеї. Це не був той, хто нападав на неї, але в його аурі відчувалася та сама небезпека.
За ним йшов інший чоловік. Єва впізнала його – це був той самий, з капюшоном, який вколов її в потязі. Він зняв капюшон, і Єва побачила його обличчя: різкі, жорстокі риси, тонкі губи, і очі, сповнені люті, що дивилися на неї з неприхованою ненавистю. Це було обличчя, яке вона бачила в своїх кошмарах.
– Прокинулася, пташко? – промовив він, його голос був той самий, спотворений, з металевим відтінком. Він не намагався приховати свою особу. Тепер, коли вона була в пастці, це було неважливо. – Сподіваюся, ти добре виспалася. Тобі знадобиться сила.
Єва стиснула кулаки, намагаючись опанувати тремтіння.
– Де я? Що вам від мене потрібно? – її голос був слабким, але в ньому відчувалася рішучість.
Чоловік у костюмі, який, здавалося, був головним, легко посміхнувся. Його посмішка не досягала очей.
– Ти в місці, де ніхто тебе не знайде, дівчинко. А потрібна нам ти… для нього. Для Дамира.
Він кивнув капюшоннику. Той підійшов до монітора і щось натиснув. Екран спалахнув, і на ньому з'явилося зображення Дамира. Це був запис з камери спостереження: Дамир сидів за столом, оточений моніторами, його обличчя було напруженим, а очі – стомленими, але сповненими рішучості. Він розмовляв з кимось, його жести були швидкими, впевненими.
– Він шукає тебе, – сказав чоловік у костюмі, і в його голосі пролунала нотка задоволення. – Він дуже старається. І ми хочемо йому допомогти.
Єва відчула, як її серце стискається. Вони використовують її. Вони хочуть заманити його в пастку, а вона – лише приманка. Її найгірші побоювання підтвердилися.
– Що ви збираєтеся робити? – прошепотіла вона, її голос був ледь чутним.
– Ми збираємося змусити його заплатити, – відповів капюшонник, і його очі блиснули зловтіхою. – За все, що він нам зробив. А ти… ти будеш спостерігати. З першого ряду.
Він знову натиснув щось на панелі управління. Зображення Дамира на моніторі змінилося. Тепер це був таймер зворотного відліку. Великі, червоні цифри, що швидко зникали.
00:15:00
00:14:59
00:14:58
– Що це? – Єва відчула, як уся кров відливає від обличчя.
– Це час, – спокійно пояснив чоловік у костюмі. – Час, який залишився у твого коханого. Він повинен дістатися сюди, поки таймер не досягне нуля. Інакше… – Він знизав плечима, не завершуючи фразу, але її сенс був зрозумілий.
Холодний жах охопив Єву. Вони поставили його перед неможливим вибором. Він мав прийти за нею, ризикуючи життям, або ж вона… Вона не хотіла думати про те, що буде "інакше".
Вона підбігла до скляної стіни, б'ючи по ній кулаками, кричачи:
– Не треба! Відпустіть мене! Дамире! Не йди сюди!
Але скло було міцним, її крики були безсилими. Чоловіки за склом лише спостерігали за нею з байдужим спокоєм. Таймер продовжував невблаганно відраховувати час. Кожна секунда була ударом по її серцю.
Травень, її коханий Травень, який обіцяв щастя, тепер перетворився на смертельну пастку, створену для Дамира. І вона була її заручницею.