Розділ 19.

Темрява була товстою, липкою, такою, що її можна було майже відчути на дотик. Єва повільно приходила до тями, її свідомість пробивалася крізь важкий, одурманюючий туман. Голова боліла нестерпно, ніби її розколювали на частини. У роті пересохло, а м'язи були ватяними, неслухняними. Вона спробувала поворухнутися, але тіло здавалося чужим, затиснутим у лещатах невідомого паралічу.
Першим, що вона відчула, був холод. Пронизливий, проникаючий холод, що пробирав до кісток, попри тонкий одяг. Вона лежала на твердій, нерівній поверхні, від якої віяло сирістю. Поступово до неї почали доходити інші відчуття: запах затхлого повітря, змішаний із металевим присмаком, і ледь чутний, монотонний гул, що віддавався у скронях.
Єва розплющила очі. Спочатку все було розмитим, але поступово зір прояснився, і вона побачила… нічого. Абсолютну темряву. Вона не бачила навіть обрисів своєї руки, яку піднесла до обличчя. Ця тотальна відсутність світла була жахливішою за будь-який видимий жах. Її серце почало шалено калатати.
Вона спробувала сісти, і цього разу тіло підкорилося, хоча кожен рух віддавався болем. Її руки намацали холодну, шорстку стіну. Вона була нерівною, ніби кам'яною або бетонною. Єва почала обережно рухатися, намагаючись зрозуміти, де вона знаходиться. Кілька кроків – і її ноги натрапили на щось металеве, що простягалося по підлозі. Це були рейки.
Рейки? Це купе? Але ж не може бути такої темряви в потязі. І цей гул… він не схожий на шум коліс.
Раптом у темряві пролунав тихий скрегіт. Він був неприродним, моторошним, і йшов, здавалося, звідусіль. Єва інстинктивно притулилася до стіни, її дихання стало переривчастим. Вона відчула, як паніка починає підступати до горла.
– Алло? – прошепотіла вона, її голос прозвучав жалюгідно тонко в цій величезній, порожній темряві. – Хто тут?
Відповіддю була лише тиша і той самий, монотонний гул. Єва відчула, як сльози навертаються на очі. Вона була одна. У цій страшній, холодній темряві, не розуміючи, де вона і що з нею сталося.
Вона повільно, тремтячими руками, почала обмацувати стіни, рухаючись вздовж них. Через кілька метрів її пальці натрапили на щось, що здавалося дверима. Вона потягнула, натиснула, але двері були замкнені, або надто важкі, щоб їх зрушити.
Скрізь панувала абсолютна темрява. Єва відчула, як її починає нудити. Клаустрофобія тиснула на неї з усіх боків. Її свідомість все ще була затуманена, але єдина думка, що прояснювалася в її голові, була про шприц. Їй щось вкололи. Її викрали.
Поступово, на межі свідомості, Єва почала збирати докупи уривки спогадів: потяг, ніч, стукіт у двері, чоловік у капюшоні, укол… і повна темрява. Вона була не в своєму купе. Вона була в пастці.
Раптом десь попереду, далеко в темряві, з'явився крихітний промінь світла. Він був тьмяним, майже невидимим, але для Єви це було як промінь надії в безпросвітній прірві. Вона поповзла до нього навкарачки, ігноруючи біль у тілі, відчуваючи, як її серце шалено б'ється. Кожен рух був боротьбою, але вона повзла вперед, тягнучись до цього світла, як метелик до полум'я.
Чим ближче вона підповзала, тим чіткіше ставав гул – це був звук важких машин, що працювали десь неподалік. Світло виявилося щілиною під металевими дверима. Вона притулилася до них, прислухаючись. З-за дверей долинали голоси. Тихі, спотворені, але вона розрізняла чоловічі голоси, що розмовляли незнайомою мовою.
І раптом, серед цих голосів, Єва почула знайомий, той самий низький, спотворений голос, що дзвонив їй і заговорив у провулку.
– Ця дівчина – приманка. Він прийде за нею. І тоді ми його отримаємо.
Слова вдарили її, мов струмом. Вона була приманкою. Дамир. Він прийде за нею. Усе це було сплановано, щоб заманити його в пастку. Її кохання до нього стало її найслабшим місцем, а тепер і його пасткою.
Паніка знову підступила. Але цього разу вона була іншою. Змішаною з люттю. Вона не була просто жертвою. Вона була приманкою. І якщо Дамир збирався прийти за нею, вона мала вижити. Вона мала боротися. Травень, що мав принести щастя, перетворився на лабіринт, з якого їй потрібно було знайти вихід. Заради себе. І заради нього.