Розділ 18.

Після нападу в провулку Єва більше не могла залишатися в цій чужій країні. Кожен тінь, кожен незнайомий голос здавалися їй загрозою. Страх за власне життя змішався з нестерпним болем за Дамира, за його долю в цьому темному, небезпечному світі. Вона зрозуміла, що її присутність тут лише наражає її на ще більшу небезпеку, і, що найстрашніше, робить її вразливим місцем для Дамира. Їй потрібно було повернутися додому. У Київ. Туди, де кожний куточок був їй знайомий, де, можливо, вона зможе знайти відповіді або хоча б відчути себе трохи безпечніше.
Рішення про від'їзд було прийнято раптово, майже інстинктивно. Вона не повідомила нікого про свої плани, навіть колегам, просто залишивши заяву про дострокове розірвання контракту, посилаючись на "особисті обставини". Залишатися тут було небезпечно. Вона відчувала, що за нею спостерігають, і кожний день у цьому місті здавався кроком назустріч невідомості.
Квиток на нічний потяг до Києва був куплений в останній момент. Вона зібрала лише найнеобхідніше, її валіза була майже порожньою, адже головним для неї було якомога швидше вибратися звідси. Вокзал був гамірним, заповненим людьми, що поспішали, але для Єви всі вони були лише тінями, що проходили повз. Її думки були зосереджені на одному: дістатися додому.
Вона знайшла свій вагон, купе. На щастя, воно виявилося порожнім. Єва зайшла всередину, кинула валізу на полицю і сіла біля вікна, дивлячись на мерехтіння вогнів перону. Вона намагалася заспокоїтися, але серце все ще шалено калатало. Напад у провулку був надто реальним, надто близьким.
Потяг рушив. Світло міських ліхтарів повільно віддалялося, поступаючись місцем темряві та лише зрідка освітленим сільським будинкам. Єва намагалася заснути, але сон не йшов. Вона прокручувала в голові останні події, слова незнайомця, зникнення Дамира. Її почуття до нього були настільки сильними, що здавалися їй прокляттям.
Вона вже майже провалилася в дрімоту, коли почула тихий стукіт у двері її купе. Серце Єви знову стрибнуло. Хто це міг бути? Провідник? Надто пізно для перевірки квитків.
– Зайнято, – промовила вона, намагаючись, щоб голос звучав впевнено.
Стукіт повторився, трохи сильніше. Єва відчула, як її долоні спітніли. Це був не провідник. Її інтуїція кричала про небезпеку. Вона повільно підвелася, дивлячись на двері, що відокремлювали її від невідомого.
Раптом двері розчинилися. Не хтось відчинив їх, а вони просто відчинилися від невеликого поштовху, ніби замок був зламаний. На порозі стояв високий чоловік у темному одязі, його обличчя було приховане глибоко надягнутим капюшоном. Єва не бачила його рис, лише тінь. Але вона відчула його присутність – холодну, загрозливу, немов смерть.
У його руці щось блиснуло. Металевий шприц.
Єва відсахнулася, її очі розширилися від жаху. Вона відкрила рот, щоб закричати, але чоловік зробив крок вперед, заходячи до купе.
– Не треба, – прошепотів він, і його голос був той самий, спотворений, холодний, що лунав у нічних дзвінках. – Це не боляче. Просто спи.
Він швидко скоротив відстань між ними. Єва намагалася відскочити, вдарити його, але її тіло було паралізоване страхом. Вона відчула гострий укол у шию, швидкий, як удар блискавки.
Її зір почав розпливатися, свідомість – туманіти. Остання думка, яка промайнула в її голові, була про Дамира. "Мій коханий Травень..."
Вона впала на сидіння, її очі заплющилися. Темрява поглинула її, забираючи з собою свідомість і залишаючи лише відчуття падіння в бездонну прірву. Потяг продовжував свій рух у темряві ночі, несучи Єву в невідомість.