Розділ 16.

Рішення було прийнято. Єва погодилася на роботу, і з того моменту дні полетіли з шаленою швидкістю, наповнені підготовкою до від'їзду. Оформлення документів, збори речей, прощання з колегами та подругами – все це було оповите дивним відчуттям ейфорії та водночас глибокого смутку. Вона мріяла про цю можливість, але її серце стискалося від думки про нову розлуку з Дамиром.
Дамир був поруч, як ніколи. Він допомагав їй з усіма організаційними питаннями, хоча й тримався трохи відсторонено, намагаючись не показувати власної болі. Його погляд часто затримувався на ній, сповнений ніжності та прихованої туги. Вони проводили кожну вільну хвилину разом, намагаючись запам'ятати кожну мить, кожен дотик, кожен поцілунок. Ці дні були сповнені пристрасті, відчаю і глибокої любові, що відчувалася в повітрі. Кожна їхня зустріч була прощанням, що висіло в повітрі, гірке і неминуче.
Напередодні від'їзду вони влаштували собі вечір спогадів. Сиділи на її кухні, пили вино і переглядали старі фотографії, згадуючи їхню першу зустріч, їхні несміливі кроки назустріч одне одному. Дамир розповідав їй більше про свій світ, про небезпеки, що чатували, але робив це так, щоб не налякати її, а лише підготувати. Вона бачила його біль, його бажання захистити її від усього.
– Я знаю, що це буде важко, Єво, – сказав він, дивлячись на неї серйозним, проникливим поглядом. – Але я обіцяю, що зроблю все можливе, щоб бути поруч. Я буду на зв'язку щоразу, коли зможу. Ти для мене… ти моє все.
Її очі наповнилися сльозами.
– Ти теж моє все, Дамире. Мій коханий Травень. Без тебе я не знаю, як…
Він поцілував її, перебиваючи слова. Поцілунок був ніжним, але сповненим обіцянки.
– Ми впораємося. Головне – пам'ятай, що ти не одна. Моє серце завжди з тобою.
Ранок від'їзду настав надто швидко. Повітря було свіжим і трохи прохолодним, але сонце вже пригрівало, обіцяючи теплий день. Єва приїхала на вокзал заздалегідь, її валіза була в руці, а серце билося в грудях, як божевільне. Дамир був поруч, його висока фігура виділялася в натовпі. Він ніс її ручну поклажу, його обличчя було спокійним, але Єва бачила напругу в його щелепах.
Оголосили посадку на її потяг. Час немов прискорився. Вони йшли вздовж перону, оточені людьми, але водночас такі самотні у своєму прощанні. Кожен крок був кроком до неминучої розлуки.
Біля вагону вони зупинилися. Єва дивилася на Дамира, намагаючись запам'ятати кожну рису його обличчя, кожен вираз його очей. Її дихання перехопило.
– Бережи себе, – прошепотіла вона, її голос тремтів.
– Ти теж, Єво, – відповів він. – І пам'ятай…
Він нахилився і міцно поцілував її. Цей поцілунок був довгим, глибоким, сповненим такої пристрасті та болю, що Єва відчула, як її ноги підкошуються. Це був поцілунок-прощання, поцілунок-обіцянка, поцілунок, що мав тримати її впродовж місяців, сповнений гіркого присмаку сліз і надії. Його руки міцно тримали її обличчя, його великі пальці ковзали по її щоках, витираючи сльози, що текли по її обличчю.
Коли він відсторонився, його очі були вологими, а погляд – сповнений такої глибокої туги, що вона відчула, як її власне серце розривається.
– Я чекатиму, – прошепотіла вона.
– Я знаю, – його голос був ледь чутним. – І я повернуся. Обов'язково.
Він відпустив її. Єва повільно піднялася до вагону, її погляд не відривався від його обличчя. Він стояв на пероні, високий і сильний, його темна фігура поступово зменшувалася в міру того, як потяг починав рух. Вона дивилася на нього, доки його силует не розчинився в натовпі, а потім і зовсім зник за поворотом колії.
Єва сіла біля вікна, її обличчя було мокрим від сліз. За вікном проносилися поля, дерева, будинки, але вона нічого не бачила, окрім його обличчя. Розлука знову почалася. Але цього разу, попри біль, у неї була надія. Обіцянка. І знання, що він її кохає. Травень, що приніс їй кохання, тепер знову випробовував її на міцність, змушуючи пройти крізь гірке прощання, щоб знову зустрітися.