Розділ 15.

Дні після повернення Дамира були наповнені несподіваною, але такою бажаною нормальністю. Вони намагалися надолужити згаяний час, насолоджуючись кожною миттю. Дамир поступово, обережно, відкривав Єві більше про своє життя, хоча й обходив гострі кути. Вона дізнавалася про його минуле, про людей, з якими він працював, про небезпеки, що постійно чатували. Це було лячно, але вона була готова прийняти це, адже тепер вони були разом, і це було найголовніше. Його присутність була для неї як повітря – необхідна для життя.
Її власне життя, здавалося, також почало налагоджуватися. Єва повернулася до роботи з новим завзяттям, її творчі ідеї вирували, а проекти, за які вона бралася, приносили їй задоволення. Вона відчувала приплив енергії, натхнення, яке Дамир приніс у її світ.
Одного ранку, коли Єва прийшла до офісу, на її столі лежав конверт. Він був товстим, з логотипом, який Єва одразу впізнала – відома міжнародна компанія, що спеціалізується на архітектурному дизайні та реконструкції старовинних будівель. Вона вже давно мріяла попрацювати з ними, але ніколи не думала, що це станеться.
Її рука затремтіла, коли вона відкривала конверт. Всередині було офіційне запрошення. Їй пропонували взяти участь у масштабному проекті реконструкції історичного кварталу в одній із європейських столиць. Робота мала тривати декілька місяців – від чотирьох до шести, залежно від етапу проекту. Запрошення було особистим, з високою оплатою та можливістю кар'єрного зростання, про яке вона навіть не могла мріяти.
Це була та сама можливість, на яку Єва чекала все своє професійне життя. Шанс проявити себе на міжнародній арені, попрацювати з найкращими фахівцями, розширити свій кругозір. Але її серце стислося від усвідомлення того, що це означає. Нова розлука. Нове випробування для їхніх щойно відроджених стосунків.
Вона сиділа, тримаючи запрошення в руках, і в її душі вирували суперечливі почуття. З одного боку, була радість і ейфорія від такої неймовірної пропозиції. Це був її шанс, її мрія. З іншого боку, був нестерпний біль від думки про те, що їй доведеться знову покинути Дамира. Тільки-но вони знайшли своє щастя, тільки-но почали будувати спільне майбутнє, і ось знову доля ставила їх перед вибором.
"Ти мусиш пообіцяти мені одне: більше ніяких таємниць. Більше ніяких зникнень", – пролунали в її голові її ж слова, сказані Дамиру. А тепер вона сама мала зникнути, хоч і тимчасово.
Вона зателефонувала йому, коли закінчився робочий день. Її голос був незвично напруженим.
– Дамире, нам треба поговорити.
Він одразу відчув її тривогу.
– Щось сталося? Ти в порядку? – у його голосі пролунала моментальна стурбованість, сталь, що завжди була прихована під поверхнею.
– Я в порядку. Просто… – Вона глибоко вдихнула. – У мене є новини. І я не знаю, радіти мені чи плакати.
Вони домовилися зустрітися в їхній кав'ярні, як колись. Коли Єва прийшла, Дамир уже сидів за столиком, його обличчя було серйозним, а сірі очі пильно вдивлялися в неї. Вона поклала конверт на стіл, його білий колір різко виділявся на темній стільниці.
– Мені запропонували роботу, – тихо сказала вона, штовхаючи конверт до нього. – В іншій країні. На кілька місяців.
Дамир взяв конверт, витягнув лист і почав читати. Його обличчя залишалося непроникним, але Єва помітила, як його щелепа напружилася. Коли він дочитав, він повільно опустив лист на стіл.
– Це чудово, Єво, – сказав він, його голос був спокійним, але в ньому відчувалася якась внутрішня боротьба. – Це твій шанс.
– Але… – Єва відчула, як її очі наповнюються сльозами. – Але ми тільки-но… Ми тільки-но знайшли одне одного. Я не хочу знову їхати від тебе. Я не хочу знову чекати.
Дамир простягнув руку і взяв її долоню. Його дотик був теплим і заспокійливим.
– Я знаю, – прошепотів він. – Це важко. Дуже важко. Але ти мусиш їхати. Це твоя мрія.
– А як же ми? – її голос був ледь чутним.
– Ми впораємося, – його погляд був сповнений рішучості. – Цього разу все буде інакше. Я буду на зв'язку. Я приїжджатиму, коли зможу. Ми подолаємо це.
Він підняв її руку до своїх губ і поцілував її долоню.
– Це не розлука назавжди, Єво. Це випробування. Випробування нашої любові. І я знаю, що ми його пройдемо. Ти сильна. І ми разом.
Його слова були бальзамом на її душу, але гіркий присмак розлуки все ще відчувався. Вона дивилася на нього, на його спокійне, сильне обличчя, і розуміла, що він правий. Це був її шанс. І вона мусила його використати. Але думка про знову довгі місяці без нього здавалася нестерпною. Травень, що щойно повернув їй щастя, знову випробовував їхню любов на міцність.