Розділ 9.

Дні після від'їзду Дамира потягнулися нескінченною низкою. Кожна година здавалася вічністю, кожен світанок – нагадуванням про те, що він не поруч. Порожнеча, яку Єва відчувала після попередньої втрати, тепер повернулася з подвоєною силою, але цього разу вона була іншою. Тоді це була порожнеча від обірваного життя, від минулого, якого вже не повернути. Тепер це була порожнеча від відсутності, від невідомості, від того, що її майбутнє, яке щойно почало набувати кольорів, знову стало сірим.
Вона намагалася повернутися до звичного життя. Ходила на роботу, зустрічалася з подругами, навіть намагалася читати книги. Але все було марно. Її думки невідступно поверталися до нього. Кожен куточок міста нагадував про Дамира: кав'ярня, де вони пили каву, лавка в парку, де він вперше вкрив її парасолькою. Навіть шум дощу тепер викликав не смуток, а щемливе відчуття втрати його присутності.
Її телефон мовчав. Обіцянка Дамира виходити на зв'язок, коли це буде можливо, лише посилювала її агонію. Кожен раз, коли вона чула вібрацію, її серце завмирало в очікуванні, а потім боляче опускалося від розчарування, коли це виявлялося лише повідомленням від мобільного оператора чи дзвінком від подруги. Вона розуміла, що він робив це заради її безпеки, але розум не міг вгамувати біль серця.
Єва ловила себе на тому, що бездумно дивиться на візитну картку з його ім'ям. Цей шматочок чорного картону став для неї якорем, єдиним фізичним доказом того, що він дійсно існує і що їхні зустрічі не були сном. Вона згадувала кожне його слово, кожен його жест. Як він дивився на неї, як його рука торкалася її, як він сміявся. І кожен спогад був гострим, немов лезо, що розрізало її душу.
Особливо болісними були ночі. Вона лежала в ліжку, дивлячись у темряву, і в її голові лунав той поцілунок, той, що обпікав і обіцяв так багато. Вона відчувала його тепло на своїх губах, його руки на своїй спині. І раптом усвідомлювала, що це лише спогад, і поруч нікого немає. Ця порожнеча була нестерпною.
Одного вечора, повертаючись додому, вона побачила на вулиці пару. Вони йшли, тримаючись за руки, сміялися, і в їхніх очах світилося щастя. Єва зупинилася, дивлячись на них. Раптом її охопила хвиля такої сильної заздрості, такого відчаю, що вона ледь не впала на коліна. Вона зрозуміла. Зрозуміла, наскільки сильно вона закохалася в Дамира. Це було не просто захоплення, не просто вдячність. Це було всеохоплююче, болюче, до скреготу зубів сильне почуття, що поглинуло її повністю.
Її колишнє горе, хоч і глибоке, було статичним, застиглим у часі. Це ж почуття до Дамира було динамічним, живим, пульсуючим. Воно лякало її своєю силою, своєю здатністю повністю змінити її життя, своєю залежністю від однієї людини. Вона була готова довіряти йому, попри всі попередження, попри всю небезпеку. Її душа, яка так довго була заморожена, тепер палала непереборним бажанням бути поруч із ним.
Єва зайшла до своєї квартири і, не знімаючи взуття, сіла на підлогу посеред вітальні. Сльози, які вона стримувала останні дні, хлинули з очей гарячим потоком. Вона плакала не від болю втрати, а від болю відсутності. Вона плакала від усвідомлення того, наскільки глибоко Дамир проник у її серце, наскільки нерозривно він став її частиною.
Вона простягнула руку і взяла з тумбочки маленьку срібну рамку, в якій колись стояла інша фотографія. Тепер вона була порожньою. І Єва зрозуміла, що вона готова заповнити цю порожнечу його обличчям. Вона готова чекати його, скільки б часу це не зайняло. Вона готова пройти крізь усі труднощі, усі небезпеки, якщо це означало знову побачити його сірі очі, відчути його дотик, почути його голос.
Її коханий Травень почав розкривати свою справжню сутність. Він був не лише місяцем надії та цвітіння, а й місяцем випробувань, таємниць і непереборної любові, що проросла на руїнах минулого. І тепер Єва знала: її серце належить Дамиру. І ніщо, навіть страх, не зможе цього змінити.