Розділ 8.

Поцілунок Дамира спалив усі сумніви Єви, як лісові пожежі, залишаючи за собою лише обвуглене, але тепер уже палко закохане серце. Вона знала, що він приховує щось глибоке і небезпечне, але цей дотик, цей вогонь між ними, був сильнішим за будь-який страх. Вона була готова йти за ним у темряву, якщо це означало бути поруч.
Вони залишилися в кав'ярні ще на годину, їхні руки були сплетені під столом. Дамир був мовчазний, його обличчя знову стало непроникним, але Єва відчувала його напругу. Вона знала, що він збирається щось сказати, і її серце стискалося в передчутті.
– Єво, – нарешті промовив він, його голос був хрипким, немов він боровся з якимись внутрішніми демонами. – Я не можу дозволити тобі бути в небезпеці.
Єва похитала головою.
– Але я вже в ній, Дамире. Я люблю тебе. І мені страшно не за себе, а за те, що ти зникнеш.
Він підняв на неї погляд, і в його сірих очах з'явилася біль, така сильна, що вона відчула її як свою власну.
– Ти не розумієш, яка це небезпека. Вони не зупиняться. Той дзвінок… це тільки початок. Мені потрібно… мені потрібно на деякий час поїхати.
Слова вдарили, мов грім серед ясного неба. Розлука. Це слово, таке страшне й болісне, прозвучало як вирок.
– Поїхати? Куди? Наскільки? – голос Єви зривався. Її щоки зблідли. Тільки-но вона знайшла світло, і ось він знову мав зникнути в темряві.
Дамир стиснув її руку.
– Я не можу сказати куди. І наскільки… сподіваюся, ненадовго. Це необхідно, Єво. Для твого захисту. Щоб убезпечити тебе від… від того, чим я займаюся. Це не прохання, це… вимушена необхідність. Я не можу ризикувати твоїм життям.
Вона дивилася на нього, її очі наповнювалися сльозами. Вона відчувала, як розбиваються її щойно віднайдені надії. Знову самотність. Знову порожнеча.
– Але як я… як я буду без тебе? – її голос був ледь чутним шепотом. – Тільки-но я… тільки-но ти…
– Я знаю, – перебив він, його голос був сповнений жалю. – Я знаю. І повір, це найважче рішення в моєму житті. Але іншого виходу немає.
Він підняв її руку до своїх губ і ніжно поцілував її долоню. Його дотик був сповнений ніжності та прощання.
– Я повернуся, Єво, – прошепотів він, дивлячись їй прямо в очі, і в його погляді була та сталь, яка завжди обіцяла, що він дотримується своїх обіцянок. – Як тільки зможу. Як тільки переконаюся, що ти в безпеці, і що мої… справи… вирішені.
– Обіцяєш? – сльози текли по її щоках, але вона не намагалася їх витерти.
– Обіцяю. Клянуся, Єво. І я буду виходити на зв'язок, коли це буде можливо. Але ти маєш бути обережною. Нікому не розповідай про цей дзвінок. І не шукай мене. Просто чекай.
Його слова були сумішшю надії та відчаю. Він вимагав від неї сліпої віри, хоча її світ тільки-но почав зцілюватися від зради та болю.
– Я… я не знаю, чи зможу, – прошепотіла вона, відчуваючи, як уся її сила витікає крізь пальці.
Дамир міцно обійняв її, притискаючи до себе, немов хотів увібрати її в себе, щоб не розлучатися. Його підборіддя торкалося її волосся, і вона відчувала його сильне, швидке серцебиття. У цій обіймі було все: прощання, обіцянка, біль і непереборне бажання захистити її.
– Ти зможеш, – прошепотів він їй у волосся. – Ти сильна. Просто довірся мені. Ця розлука… вона тимчасова. Це лише заради того, щоб ми могли бути разом потім. Без тіней, без небезпек.
Коли вони вийшли з кав'ярні, травневе сонце здавалося менш яскравим, а аромат бузку – менш солодким. Дамир провів її до таксі. Перед тим, як вона сіла, він поцілував її. Цього разу поцілунок був ніжним, але сповненим такої глибокої туги та гіркого присмаку прощання, що Єва відчула, як її серце розривається на мільйон шматочків.
– Чекай на мене, Мій коханий Травень, – прошепотів він, дивлячись їй в очі, і його погляд був сповнений обіцянки, яка мала змусити її жити і чекати.
Таксі рушило, і Єва дивилася, як постать Дамира поступово зникає у вечірньому світлі. Він розчинився у місті, залишаючи її саму зі своїми страхами, своїми почуттями і своєю новою, гіркою обіцянкою. Вона не знала, скільки часу мине, доки він повернеться. Вона не знала, чи повернеться він взагалі. Але вона знала одне: її серце вже належить йому. І вона чекатиме. Травень, який почався з надії, тепер приніс із собою неминучу розлуку, залишаючи її в полоні невідомості та розбитих обіцянок.